Розділ 18: Остання Ніч. Запах Викриття

Останній день Максима в цій лікарні. Так йому повідомили медсестри, їхні голоси були байдужими, коли вони готували його документи. "Завтра вранці переведення, Максиме," — пролунало холодно. Страх, що до цього був лише відчуттям, тепер став жахливою, конкретною реальністю. Його голос буде заглушений назавжди, правда про Коваля – похована разом з ним у якійсь далекій, похмурій психлікарні. Він відчайдушно намагався зібратися, кожен м'яз його тіла напружувався в марній спробі вирватися з медикаментозного полону.

Коваль завітав до нього наостанок. Його обличчя було як завжди спокійним, навіть з легкою ноткою співчуття. Він міряв Максиму пульс, перевіряв зіниці, його пальці були холодними. Максим відчув, як по його венах розходиться нова, ще сильніша хвиля снодійного. "Вам потрібен повний спокій, Максиме," — тихо промовив Коваль, його очі ковзнули по обличчю Максима, наче оцінюючи останній стан своєї "проблеми". — "Далеко від турбот." Максим лише дивився на нього, його очі, наповнені невимовним жахом, намагалися донести те, що не могли вимовити його знерухомлені ліками губи.

Останній візит Ірини. Вона сиділа біля його ліжка, її очі були червоними від сліз. Вона бачила, як він згасає, як він віддаляється. "Максиме, благаю, скажи мені щось," — шепотіла вона, стискаючи його холодну руку. Максим намагався, його губи ворушилися, видаючи лише невиразні звуки. Він не міг. Він був спійманий.

Коли Ірина збиралася йти, повна відчаю, вона побачила, як Коваль робить свої вечірні обходи. Він пройшов повз палату Максима, зазирнув усередину, і продовжив свій шлях коридором. У цей момент, коли він наблизився, Ірина відчула це. Дуже слабкий, але чіткий, неприємний запах, що йшов від лікаря. Це був той самий дивний, нудотно-солодкий запах, змішаний з хлоркою, про який так часто говорив Максим перед тим, як потрапити до лікарні. Той самий запах, що долинав з Лисого лісу. Її серце шалено забилося.

Вона вилетіла з лікарні, її голова йшла обертом. Запах. Це не могло бути збігом. Це був той самий запах! Усі шматочки пазла раптом почали складатися. Максим не божеволів. Він говорив правду. І Коваль... Коваль був пов'язаний з цим. Це було єдине логічне пояснення. Вона схопила телефон і тремтячими пальцями набрала номер капітана Вербицького.

Вербицький сидів у своєму кабінеті, переглядаючи безнадійні справи. Офіційні канали були закриті, і кожен день приносив лише більше розчарувань. Він відчував, як "дах" стискає їхнє розслідування. Коли телефон задзвонив, його голос був втомленим. Це була Ірина. Її слова, переплетені з істеричними нотками, спочатку здалися плутаними. "Запах... від Коваля... той самий... хлорка... ліс... Максим не божевільний!"

Капітан Вербицький одразу напружився. Запах. Той самий, що був зафіксований експертами в бункері. Ірина не могла знати цієї деталі. Це не було вигадкою. Це був доказ. Це був прямий, фізичний зв'язок. Усі його сумніви щодо Коваля раптом отримали підтвердження. Максим не був божевільним злочинцем. Він був свідком, якого намагаються змусити замовкнути.

"Пані Ірино," — голос Вербицького став різким і рішучим. — "Залишайтеся в безпечному місці. Я негайно виїжджаю. Максиму загрожує небезпека. Величезна небезпека."

Гонка проти часу почалася. Переведення Максима мало відбутися вже вранці. Вербицький розумів, що це останній шанс. Він мусив діяти швидко, доки Коваль не завершив свою чорну справу.