Розділ 17: Мовчання та прихований слід

Капітан Вербицький сидів за своїм заваленим паперами столом, втупившись у карту Зарічного району. На ній червоним маркером була обведена ділянка Лисого лісу, а синьою ручкою — місце розташування психіатричної лікарні. Поруч лежали роздруковані фотографії з бункера: моторошний стіл, заплямовані інструменти, стіни, просякнуті запахом хлорки та смерті. Усе це, плюс висновок судмедексперта про відсутність нирок та таємнича літера "Н", кричало про спланований, систематичний злочин. Але розслідування раптом застопорилося.

"Знову відмовили у доступі до медичних реєстрів," — лейтенант Смирнов з роздратуванням кинув слухавку на стіл. — "Кажуть, конфіденційна інформація. І запит щодо неліцензованих приватних клінік теж відхилили. Все під приводом "недостатніх підстав для втручання". Якого біса?"

Вербицький лише зітхнув. "Якого біса? Того самого, Олеже, що й завжди. Нам дали зрозуміти, що ми ліземо туди, куди не слід. "Дах" працює. І він дуже міцний."

Він потер скроні. Смирнов був більш схильний вірити офіційним версіям, і розповідь Коваля про "божевілля" Максима лягла йому на душу. Але Вербицький відчував, що тут щось не так. Занадто багато збігів, занадто багато зручних "погіршень стану".

"Я не вірю, що доктор Ковалев просто так збожеволів," — промовив Вербицький, дивлячись на фотографії. — "Він дав нам надто точні деталі. Це не просто галюцинації. Це знання. І його звинувачення на адресу Коваля... так, вони були сплутані, але він намагався щось сказати. Навіть якщо він і не той, хто це зробив, він точно знає більше."

"Але ж Коваль сам підтвердив, що його стан... невиліковний," — невпевнено сказав Смирнов. — "Він же лікар, капітане."

"Лікар, який дуже зручно відмежував нас від єдиного свідка," — відрізав Вербицький. — "Ми не можемо просто так опустити руки. Якщо офіційні канали закриті, ми будемо копати неофіційно. Я підніму всі старі справи про зникнення людей, особливо ті, що були у нашому районі за останні роки. Особливо ті, що замовчувалися або були швидко закриті. Можливо, знайдемо якісь подібні деталі, нехай навіть вони не стосуються відсутності органів."

Того ж вечора Вербицький вирішив зателефонувати Ірині. Її номер він взяв з лікарняних документів Максима. Він розумів, що це делікатна розмова, але йому потрібен був будь-який шматочок інформації, що міг би пролити світло на Максима до його госпіталізації.

Ірина підняла слухавку після кількох гудків, її голос був втомленим і настороженим.

"Доброго вечора, пані Ірино. Капітан Вербицький. Я телефоную щодо вашого чоловіка, Максима Ковалева."

"Я знаю, хто ви," — відповіла вона сухо. — "Щось трапилося?"

"Ні, ні. Просто... ми все ще працюємо над справою. Мені потрібно зрозуміти деякі речі про Максима до того, як він потрапив до лікарні. Чи був він зацікавлений у якихось дивних речах? Чи говорив про місцеві легенди, про Ліс? Чи були у нього дивні знайомства, чи якісь... незвичайні пацієнти, чи колеги?"

Ірина помовчала. "Дивні речі? Він... він змінився. Перед тим, як він потрапив до лікарні, він був дуже замкненим. Він казав про якийсь 'голос', про 'відлуння'. Він був одержимий цим Лисим лісом. Він їздив туди постійно, шукав щось. Він став підозрілим... навіть до мене. Він звинувачував мене в тому, що я щось приховую. Я тоді думала, що це початок його хвороби, але..." Вона раптом замовкла, її голос тремтів. "Чи може це бути пов'язано? Те, що він шукав... те, що він відчував?"

"Можливо," — тихо сказав Вербицький, його очі заблищали. Це було те, що він шукав. Це підтверджувало, що Максим шукав щось реальне, а не просто марив. "Дякую вам, пані Ірино. Якщо ви згадаєте ще щось, будь ласка, зателефонуйте мені. Будь-що."

Тим часом, у своїй білій палаті, Максим продовжував боротьбу. Ліки душили його, але він відчував, що щось змінилося. Була якась нова, ледь помітна вібрація в повітрі, наче хтось, десь далеко, почав тягнути за ниточки. Надія була крихітною, майже непомітною під вагою відчаю, але вона все ж була. Він продовжував повторювати про себе: "Коваль... нирки... Н... дах...", чіпляючись за ці слова, як за останні фрагменти власного розуму, сподіваючись, що хтось зможе їх почути, доки не стало надто пізно.