Розділ 16: Боротьба за розум

Слова Коваля, почуті тієї ночі, були немов клеймо, випалене на Максимовій свідомості. Він був не просто пацієнтом, не просто жертвою обставин, а мішенню. Його лікар – його кат. Ця жахлива правда, хоч і прийшла крізь туман ліків, тепер стала єдиним, що тримало його на краю реальності. Кожен вдих, кожне биття серця було сповнене цієї холодної, лютої свідомості.

Дні зливалися в суцільну, важку пелену. Ліки діяли невблаганно. Максим відчував, як його тіло стає ватяним, думки – розмитими, а власна воля – слабшає. Він лежав, вдивляючись у білу стелю, і намагався вибудувати стіну проти хімічного нападу на свій мозок. Він повторював про себе імена, числа, деталі бункера – "хлорка, метал, нирки, Н, Коваль" – намагаючись зачепитися за будь-яку ниточку, що тримала його на плаву. Але ці слова розсипалися, як пісок крізь пальці.

Коваль приходив частіше. Його візити були короткими, але Максим відчував їхню вагу. Лікар стояв біля його ліжка, вивчаючи його з тим самим спокійним, професійним виразом, але Максим тепер бачив крізь нього. Він бачив холодний, розрахунковий погляд хижака, який спостерігає за своєю здобиччю. Коваль міряв пульс, перевіряв рефлекси, кивав медсестрам, даючи вказівки щодо нових доз. І кожен раз, після його візиту, Максим відчував, як його свідомість ще більше занурюється у небуття.

Ірина продовжувала приходити. Її обличчя було сповнене тривоги, коли вона бачила його все більш млявим, відсутнім.

"Максиме? Ти мене чуєш? Це я, Ірина!" — її голос долинав до нього крізь ватяну стіну. Він бачив її губи, що рухалися, але слова були нечіткими, змішаними зі звуками лікарні.

Він відчайдушно намагався дотягнутися до неї, сказати: "Він! Коваль! Це він! Нирки! 

Бункер!" Але його язик був немов онімів, а слова виходили лише нерозбірливим шепотом або ж взагалі не виходили.

Максиму вдавалося лише смикнути рукою або видати неясний стогін, який Коваль, що незмінно стояв у дверях, з легкістю пояснював "погіршенням стану".

Одного дня, під час прогулянки у дворі, куди його вивезли у кріслі-колясці, він побачив Сергія. Сергій був ще більш відсутнім, його очі блукали. Але коли їхні погляди зустрілися, щось промайнуло в очах Сергія – іскра впізнавання, змішана з глибоким, безмежним страхом. Сергій почав щось шепотіти, його пальці смикалися, показуючи на небо, потім на землю, потім на Максима. "Він... він... Забрав... Голос... Холод..." Але його слова, як і Максимові, були лише набором розрізнених звуків, зрозумілих лише їм двом. Медсестра швидко відвезла Сергія, потім і Максима.

Кожен день був боротьбою. Боротьбою за ясність, за можливість поворухнути пальцем, за те, щоб сказати хоч одне зрозуміле слово. Він знав, що Коваль готує його до переведення, до повного зникнення. Документи, які медсестри обговорювали в коридорі, стали для нього вироком. Він був на межі. На межі перетворення на овоча, на межі втрати себе назавжди. І він знав, що його час закінчується.