Розділ 13: Холод відкриття

Минув тиждень після візиту детективів. Для Максима час у білій палаті знову став тягучим, невизначеним. Він чекав, нервував, вдивлявся в обличчя медсестер та лікарів, намагаючись вловити найменший натяк на зміни у зовнішньому світі. Чи спрацювали його слова? Чи почули його крізь пелену божевілля? Ірина продовжувала приходити, її обличчя відображало втому, але й невпинну надію. Вона була його єдиною сталою точкою у цьому хаотичному світі. Коваль, як завжди, робив свої обходи, його присутність була спокійною і професійною, без жодних видимих змін.

Тим часом, капітан Вербицький і лейтенант Смирнов взялися за перевірку слів Максима. 

Їхня розмова з ним була лише однією з багатьох зачіпок, але її специфічні деталі — хлорка, запах з-під землі, медичні терміни — не давали їм спокою. Вони вирішили розпочати з обережного, не афішованого огляду ділянки Лисого лісу, яку вказав Максим, розуміючи, що будь-яка необережність може сполохати злочинців.

Вони прибули на місце зі спеціально навченими собаками, що реагували на специфічні запахи, та кількома слідчими, одягненими у цивільне. Прочісування лісу було виснажливим і тривалим. Години минали, а ліс, здавалося, не хотів розкривати своїх таємниць. Але потім, після полудня, коли сонце вже почало хилитися до заходу, собака раптом занепокоїлася. Вона почала скулити і рити лапами землю біля невеликого нагромадження каміння, порослого мохом.

"Капітане," — покликав кінолог, його голос був приглушеним. — "Тут щось є. Собака реагує на... незрозумілий запах. Ніби хлорка, але дуже слабко, і щось ще... органічне."

Вербицький і Смирнов поспішили до місця. Принюхавшись, вони відчули той самий їдкий, знайомий запах, який Максим описував з такою точністю. Розчистивши каміння, вони виявили ділянку ґрунту, яка виглядала аномально. Земля була м'якшою, ніби її нещодавно перекопували, а під тонким шаром трави проступав невеликий фрагмент чогось, схожого на оброблений камінь або бетон. Це не був відкритий вхід, а лише натяк на нього. Це було приховане місце. Дуже ретельно приховане.

Вербицький віддав наказ ретельно, але непомітно взяти проби ґрунту, сфотографувати місцевість і нічого не чіпати. Розкопки вирішили відкласти до ночі, щоб не привертати уваги. Вони відчували, що натрапили на щось значно більше, ніж просто місцеве зникнення.

Вже під покровом ночі, під світлом ліхтарів, слідчі обережно продовжили розкопки. Через кілька годин важкої роботи, під шаром землі та старої лісової підстилки, виявилося щось жахливе. Це був замаскований вхід. Дерев'яні, позеленілі від вологи, але міцні двері, приховані від сторонніх очей століттями. Вони були зачинені на іржавий, масивний замок. У повітрі стояв задушливий, моторошний запах, що змушував нудити. Коли двері з важким скрипом піддалися, відкрився вузький, темний прохід, що вів кудись униз, углиб землі. Звідти потягнуло нестерпним холодом, що проморожував до кісток, і тим самим їдким запахом хлорки, змішаним з чимось нудотно-солодким.

Детективи, тримаючи ліхтарі, повільно спустилися по старих, слизьких сходах. Внизу, у повній темряві, розкинулася невелика, але очевидно обладнана кімната. Метал. Холодний метал, що виблискував у світлі ліхтарів – старий медичний стіл, інструменти, розкидані на полицях, колби, пробірки. І всюди – бурі плями, схожі на застарілу кров. У кутку, на землі, лежав понівечений, який вже почав розкладатися труп. Це було жіноче тіло, схоже на зниклу дівчину років 20. А поруч з ним, на папері, було написано одну-єдину літеру: Н.

Максим лежав у своїй палаті. Звичайна ніч, звичайні ліки. Але цього разу "відлуння" були іншими. Вони стали інтенсивнішими, чіткішими, але тепер це був не тільки страх жертви, а й якийсь інший, холодний, розважливий страх – ніби хтось дуже могутній і невидимий раптом відчув небезпеку. Це була не паніка, а чітка, холодна впевненість, що його дії, його слова, щось зрушили. І це "щось" було дуже небезпечним. Він ще не знав, хто стоїть за цією небезпекою, але відчував, що війна, справжня війна, лише починалася, і він знаходився прямо в її епіцентрі, замкнений у білій клітці. Десь у лікарні, Коваль робив свої нічні обходи, його крок був спокійним і розміреним. Він лише поглядом затримався на дверях відділення, звідки долинали невиразні стогони пацієнтів, перш ніж продовжити свій шлях.