Розділ 11: Крізь Пелену.

Біла палата здавалася нескінченною. Білі стіни, біла стеля, біле простирадло – усе зливалося в суцільну, стерильну порожнечу, що була продовженням порожнечі всередині нього. Максим лежав, відчуваючи, як ліки поволі розчиняють усе чітке, перетворюючи думки на в'язку, тягучу масу. Він був пацієнтом. Лікарем, який став пацієнтом, ув'язненим у власному розумі та чотирьох стінах. Дні розмивалися у нескінченну низку ін'єкцій, таблеток та коротких, неспокійних снів, які були більше схожі на продовження явної реальності, ніж на відпочинок. Він вже не намагався кричати, не намагався зізнаватися; його голос просто тонув у морі заспокійливих речовин та професійної, незворушної байдужості медперсоналу.

Ірина приходила щодня. Її обличчя було втомленим, але її очі, як і раніше, світилися тією незламною надією, що так дратувала його раніше, а тепер стала єдиним маяком у його тумані. Вона тримала його за руку, розповідала про щось буденне, про погоду, про роботу, про те, як опадає листя на старій липі під вікном. Максим відчував її тепло, її безмовну віру в нього. Він бачив, як її обличчя світлішає, коли він хоч трохи реагував, і це було єдиним, що пробивалося крізь пелену, що огортала його свідомість. 

Вона просто була поруч, тихою, відданою опорою, єдиною ниточкою, що пов'язувала його зі світом за межами цих білих стін.

Коваль відвідував його регулярно. Він був лікуючим лікарем Максима, але його присутність викликала у Максима дивний, підсвідомий холод. Обличчя Коваля було професійно-спокійним, а погляд – впевненим і дещо поблажливим. Він говорив про діагнози, про курс лікування, про те, як важливо відпочити і "перезавантажитися". Коваль здавався абсолютно задоволеним, його манера була такою, ніби він "владнав" усі проблеми, і тепер Максим знаходився саме там, де йому "потрібно" бути. Він був абсолютно спокійний і впевнений у своїй правоті, що змушувало Максима почуватися ще більш розгубленим і замкненим.

Ізоляція та примусове "заспокоєння" ліками діяли поволі, але неухильно. Гострі кути паніки згладжувалися, емоції притуплялися, і розум Максима, хоч і затуманений, почав вивільнятися від постійного хаосу. "Відлуння" стали менш бурхливими, мов би хтось увімкнув фільтр, роблячи їх більш віддаленими, чужими. Він все ще відчував холод, запах хлорки, чув дзенькіт скла, бачив тінь від лампи, але ці відчуття тепер приходили не з його власної пам'яті. Вони були... сторонніми, як кадри чужого фільму, що проектуються на екран його свідомості.

Під час денних прогулянок у невеликому внутрішньому дворі лікарні, куди виводили деяких пацієнтів, Максим знову зустрівся із Сергієм. Сергій виглядав ще більш виснаженим, його погляд блукав, але його губи, як і раніше, беззвучно ворушилися. Максим підійшов ближче, відчуваючи незрозумілу тягу до нього, наче до єдиного, хто міг пояснити його власне безумство.

"Щось... вилучали... розтинали... Багато... крові... І закривали..." — прошепотів Сергій, його пальці смикнулися, ніби щось розбиваючи. — "Згори... спостерігало... і шурхіт паперу... Холодне... блищить..."

Максим напружився, намагаючись прорватися крізь туман. Щось вилучали? Розтинали? Холодне блищить? Це було не про нього. Він вперше відчув, що Сергій говорить не про його провину, а про чиюсь іншу.

"Там... там холодно... дуже... і цей голос... команди... я хотів... допомогти... але не зміг..." — Сергій затремтів, його очі розширилися від невимовного жаху.

"Голос", "команди"... Це свідчило про владу, про систему, про когось, хто керував. І знову "воно" — те, що спостерігало, що записувало, що діяло. Максим почав переосмислювати кожен фрагмент "відлунь". Його власна провина, яку він так відчайдушно намагався прийняти, почала зникати, розчиняючись, немов кошмарний сон. Він був не катом, а лише свідком, чиї спогади були пошкоджені, але тепер почали відновлюватися крізь свідомість іншої людини.

Він підняв погляд на вікно палати, заґратовані вікна якої більше не здавалися символом його ув'язнення, а радше – тимчасовим притулком. У його свідомості засяяв промінь жахливого, але визвольного усвідомлення. Його лікували, щоб він забув. Але його розум, хоч і змучений, почав бачити те, чого не бачив на волі. І це було набагато страшніше, ніж його власна уявна провина. Максим тепер знав, що йому потрібно розгадати ці загадки, навіть якщо він був замкнений за цими білими стінами. Його боротьба лише починалася.