Розділ 10: Голос винного.

Ніч не принесла Максиму полегшення. Крики Ірини, її перелякані очі, власні слова, що зривалися з губ, – усе це об'єдналося в один суцільний, гучний акорд його внутрішнього божевілля. Знайдений слід у лісі, запах хлорки, холод металу з-під землі – усе це не просто вказувало на місце злочину. Це вказувало на нього. Кожна ниточка "відлуння" тепер вела до нього самого. Він був, наче ув'язнений у власній голові, а стіни цієї в'язниці стискалися дедалі сильніше.

Зранку він пішов до Сергія. Його рухи були автоматичними, думки — лише одна суцільна панічна хвиля. Зайшовши до палати, Максим відчув знайомий запах лікарні, що тепер, після вчорашнього в лісі, здавався ще більш загрозливим. Сергій лежав, дивлячись у стелю, його губи беззвучно ворушилися.

Максим присів поруч, його голос був хрипким від безсоння і страху. "Сергію... Сергію, подивись на мене. Скажи правду. Це... це я? Це я це зробив?"

Сергій поволі перевів погляд на Максима. Його порожні, залякані очі, здавалося, бачили крізь Максима, а може, прямо в його душу.

"Руки... твої руки..." — прошепотів Сергій. Його пальці смикнулися, ніби намагаючись щось показати. — "Ті... ті самі... ти... ти був там..."

Сергій знову затремтів, його тіло почало згинатися. "І очі... твої очі... вони бачили... як..." Він замовк, захлинаючись власним диханням, а його погляд був сповнений невимовного жаху.

"Як я що, Сергію?! Як я що?!" — Максим майже хапав його за плечі, але стримався.

"Як... як... воно... зникло..." — видушив Сергій. — "Твоє... воно... і холод... і срібло... блищить..."

"Твої руки", "твої очі", "твоє воно", "холод", "срібло блищить"... Для Максима це було остаточним підтвердженням. Він був лікарем, його руки були руками лікаря. На його халаті часто блищали металеві інструменти, а у його портфелі — сріблясті футляри для шприців. "Воно" – це його безумство, його провали в пам'яті. Сергій бачив його. Він бачив, як Максим вчинив цей жахливий злочин, а потім все забув. Це було занадто. Його мозок більше не міг чинити опір.

Максим відійшов від ліжка Сергія, його ноги здавалися ватяними. Він пройшов коридором, його власне дихання лунало в голові, як прокляття. Він вийшов з лікарні на сіру, осінню вулицю. Сірість міста тепер відображала порожнечу в його душі. Йому потрібно було зупинити це. Зупинити себе. Він повинен здатися.

Він попрямував до поліцейської дільниці, що знаходилася через кілька кварталів. Кожен крок віддавався болем у виснаженому тілі, але думка про визнання, про кінець цього жаху, давала йому дивну, моторошну ясність. "Я повинен. Я повинен це зробити," — повторював він собі, стискаючи кулаки.

Він майже дійшов. Будівля відділку була вже видно на обрії, її тьмяні вікна, здавалося, чекали на нього, як очниці якогось чудовиська. Але раптом перед ним зупинилася машина. Чорна "Волга" – рідкість на цих вулицях. Дверцята відчинилися, і звідти вийшов Коваль. Його обличчя було спокійним, але в очах Максима воно здавалося наповненим холодною, викривальною впевненістю. Він знає. Коваль знає, хто насправді вбивця.

"Максиме," — голос Коваля пролунав спокійно, але владно. — "Ти ж розумієш, що так не може тривати. Твій стан критичний. Я подзвонив. Тобі потрібна допомога."

Максим спробував відступити, але з машини вийшли ще двоє чоловіків у білих халатах, які йому не були знайомі. "Відпустіть мене! Я... я повинен!" — він спробував крикнути, але його голос обірвався.

"Ми про все подбаємо, Максиме," — Коваль поклав йому руку на плече. Його дотик був холодним. — "Про тебе подбають."

Далі все було, як у тумані. Міцні руки схопили його. Ін'єкція. Біль у руці, а потім швидке, невблаганне занурення в темряву. Останнє, що він відчув, це металевий присмак у роті, холод і дзвін, схожий на брязкіт медичних інструментів. "Так ось як це закінчується..." — промайнуло в його свідомості, коли він впав у небуття.

Максим прокинувся у білій, надто білій, палаті. Стеля була знайомою, але вікна були заґратовані. Двері були замкнені ззовні. Його власний халат лежав на стільці. Він був у своїй лікарні. Але тепер він був пацієнтом. Винним пацієнтом, який нарешті опинився там, де, як він вважав, йому і місце. Клубок його божевілля був зав'язаний тугіше, ніж будь-коли.