Розділ 9: Шепіт тіней. Запах хлорки та власних страхів

Минали дні, але для Максима вони були єдиним, безперервним, моторошним сном. Він вже не спав, а лише провалювався у короткі, безглузді марення, з яких виринав ще більш виснаженим. Металевий присмак у роті став постійним супутником, а холод пронизував до кісток, незалежно від температури в кімнаті. Його тіло реагувало на "відлуння", як флюгер на зміну вітру, – тремтіння, нудота, головний біль. Він був на межі, і єдине, що тримало його на ногах, це непереборне бажання розшифрувати "код" Сергія, який, як він був упевнений, містив ключ до його власного спасіння. Або... до його власного покарання.

Його розмови з Сергієм ставали дедалі інтенсичнішими. Тепер Максим уже не просто слухав, він активно намагався "витягнути" з марень пацієнта конкретні, матеріальні деталі, які б могли вказати на місце, знаряддя, обставини злочину. І "відлуння" Максима відповідали, змінюючись, набуваючи нових, тривожних відтінків.

"Запах... запах... хлорки... і... чогось... солодкувато-гнильного... з-під землі..." — прохрипів Сергій одного разу, його очі були широко розплющені, дивлячись у стелю. — "І... холод... не лісовий... інший... холод металу... як у холодильнику... і дзенькіт... скла... Чи шприца..."

Максима пронизало струмом. Хлорка? Солодкувато-гнильне? Холод, як у холодильнику? З-під землі? Це не ліс, але й не звичайна лікарня. Він відчув, як його власні легенінаповнюються цим їдким запахом, і на мить побачив перед очима вузький простір, що веде в темряву.

"Сергію! Що ти бачив? Де? Під землею?" — Максим майже кричав.

Сергій затремтів, його тіло почало згинатися у конвульсіях. "Сховано... дуже... дуже глибоко... під деревами... Куди... воно...  повернеться... Тільки... лише... тінь від лампи..."

Ці нові, химерні деталі – "хлорка", "холод металу", "дзенькіт шприца", "тінь від лампи", "з-під землі", "під деревами" – вони кричали про щось приховане, про якесь незрозуміле  місце, що знаходилося не в звичайній лікарні чи дикій природі. Проте, Максим, у своїй перевтомленій свідомості, більше не був упевнений, що це лише спогади Сергія. Раптом, як крижана хвиля, його накрила жахлива думка: що, якщо це не Сергій? Що, якщо це мої власні спогади, витіснені, приховані, які зараз вириваються назовні крізь цю божевільну подобу синдрому? Може, це я був там? Я це бачив? Я... зробив?

Він згадав блокнот з власним почерком: "Холод. Метал. Лисий ліс. Порожні очі. Воно бачить. Воно приховує." Якби він написав це сам, у стані афекту, після того, як він був у тому місці в лісі? Він згадав власну агресію до Ірини, її переляк. Він згадав свої провали в пам'яті, що були дедалі частішими. Ні, це неможливо! Він же лікар! Але холодний піт проступив на його чолі. Він почав підозрювати, що може бути несвідомим учасником, або навіть, о боже, винуватцем. Ця думка, мов отрута, почала роз'їдати його мозок.

Коваль, тим часом, спостерігав за Максимом з дедалі більшою тривогою. Його погляд ставав важчим, а його "поради" — наполегливішими.

"Максиме, ти виснажений," — сказав Коваль, перехопивши його біля архіву, де Максим, невідомо для себе, шукав старі плани будівель, тепер уже невідомо чого. — "Тобі потрібен відпочинок. Сергієм займетьсяінший лікар. Ти вже зробив усе, що міг."

"Я майже на порозі!" — відповів Максим, не піднімаючи голови від запилених креслень. — "Я відчуваю це. Там щось є в цих його мареннях. Щось, що вказує на місце злочину. Це не лікарня... це... десь у лісі. Приховане..."

Коваль зітхнув, його обличчя виражало суміш занепокоєння та втоми. "Максиме, це вигорання. Твоя уява надто розігралася. Прошу тебе, повернися до реальності. Забудь про ліс, там нічого немає." Його тон був спокійним, але рішучим.

Ці слова Коваля, на перший погляд, звучали як турбота. Але Максим, у своєму змученому стані, тепер сприймав їх інакше. Невже він... знає? Знає, що Максим міг бути там? Чи намагається Коваль прикрити його? Ця думка лише посилила підозри Максима щодо самого себе.

Максим почав свою таємну, виснажливу "експедицію" тепер вже не лікарнею, а Лисим лісом. Він блукав його хащами, шукаючи будь-які ознаки прихованої споруди: замасковані входи, дивні виступи землі, навіть просто незвичайні запахи, що не належали лісу. Кожен скрип гілок, кожен подих вітру здавався йому "тінню від лампи", а запах лісу тепер змішувався з уявним запахом хлорки та "солодкувато-гнильного". Його "відлуння" ставали все більш чіткими, вказуючи на конкретні місця в лісі, де відчувалася "ненатуральність", і де він міг бути.

Одного вечора, блукаючи в особливо густій і похмурій частині Лисого лісу, Максим зупинився. Його тіло заціпеніло. Від землі, просто під його ногами, здавалося, пробивався той самий, жахливий запах "гнилі" та "хлорки", що згадував Сергій. А потім, немов з-під самої землі, він відчув холод металу, і в його вухах пролунав ледь чутний дзенькіт, схожий на брязкіт медичних інструментів. У цей момент його "відлуння" досягли апогею: він відчув потужний удар по голові, біль, холод і той самий гіркий присмак у роті. Перед очима Максима промайнуло бачення: обличчя дівчини, спотворене жахом, і потім — темрява. Він злякався. Цей удар, цей біль – вони були його, вони наче говорили, що він це зробив, саме тут. 

Він повернувся додому, фізично виснажений, але ментально напружений до межі. Ірина сиділа в темряві, чекаючи його. Її обличчя було блідим.

"Максиме, що відбувається?" — її голос був ледь чутним. — "Коваль дзвонив. Він сказав, що ти ведеш себе дивно, що ти не спиш, що ти виснажений... Він... він сказав, що, можливо, тобі потрібно відпочити від роботи... на деякий час."