Розділ 8: Голоси ззовні і зсередини

Тиша була найстрашнішим ворогом Максима. Коли навколо ставало тихо, він починав чути. Спочатку це був ледь чутний шепіт, що нісся нізвідки, потім він перетворився на чіткі, хоча й незрозумілі, слова. Він бачив тіні, що рухалися на бічному його зору – у порожніх кутках кімнати, за шторами, у відображенні вікна. Кожен скрип паркету, кожен шелест листя за вікном здавався йому попередженням, підтвердженням того, що "воно" – невидима сутність, про яку марив Сергій, і яка, як тепер вірив Максим, була причиною його власних страждань – було поруч. Його власні думки ставали дедалі більш хаотичними, перемішуючись із чужими спогадами, які він приписував Сергію.

Його візити до Сергія стали нав'язливою ідеєю. Він сидів біля його ліжка годинами, майже не кліпаючи, намагаючись виловити з хаотичних марень пацієнта хоч якусь конкретну інформацію, що підтвердила б його теорію про Синдром Відлуння і, що важливіше, провину Сергія. Максим був упевнений, що все, що він бачить і відчуває – це віддзеркалення злочину, який скоїв Сергій, і що, розгадавши його марення, він зможе не лише врятувати себе, а й знайти докази для міліції.

"Сергію, ти згадував про 'залізний звук'. Що це було? Щось, що ти тримав у руках?" — Максим намагався бути терплячим, хоча його власні нерви були на межі.

Сергій смикнувся, його погляд на мить сфокусувався на Максимі, і в ньому з'явилася та сама порожнеча, яку Максим бачив у своїх "відлуннях".

"Ні... не тримав... це... це... воно... дзенькнуло... коли вона... впала..." — прошепотів Сергій, його голос був ледь чутним, майже невагомим. — "Потім... мовчання. Іржа... і порожнеча... Вона... була... як тінь... і воно... воно було там... Завжди там... На Лисому лісі... біля старого кривого дуба... там... де пахло... тліючим листям... і старою шкірою..."

Максим відчув, як його власне тіло обсипало холодом, і на язиці знову з'явився той гидкий металевий присмак. "Дзенькнуло?" — він хапався за кожне слово, наче за рятівну соломинку. "Що дзенькнуло, Сергію? Щось впало? Де вона впала? "

Сергій раптом розсміявся – сухим, жахливим, позбавленим радості сміхом. "Лисий ліс... Ха-ха-ха... Воно знає... Де... де... ніж... і... кров... і... нічого."

Ці слова, "Лисий ліс", "ніж", "кров", "нічого" — вони врізалися в мозок Максима, як гвоздики . Це було підтвердженням його найгірших підозр. Сергій не просто марив – він згадував! Максим був упевнений: Сергій був там. Він був свідком. Або ж... він сам це зробив. Ця думка, що Сергій є вбивцею, тепер здавалася єдино можливою і логічною для Максима, адже вона знімала з нього самого тягар божевілля, пояснюючи, що він лише "приймає" чужий злочин.

Він почав шукати "докази" проти Сергія. Він переглядав старі поліцейські протоколи про зниклу дівчину, шукав будь-які невідповідності. "Старий пень", "кривий дуб", – Максим записував ці деталі, намагаючись знайти їх на старих картах району. Він навіть підійшов до вікна палати Сергія і спробував уявити собі "Лисий ліс", намагаючись побачити його очима Сергія, знайти те місце, де "дзенькнуло" і "де росла трава крізь кров". У його голові лунали голоси Сергія, що розповідав про "Тінь" і про те, як "воно приховує", і Максим почав вірити, що Сергій не пам'ятає через шок, або ж, що саме "воно" – якась невідома сила або його друга особистість – скоїла злочин.

Ірина, тим часом, була у відчаї. Вона намагалася говорити з ним, просити його звернутися до іншого лікаря, але Максим тепер бачив у її проханнях лише чергову спробу контролювати його, змусити його замовкнути.

"Ти хочеш мене відправити кудись? Подалі? Щоб я не заважав?" — він закричав на неї одного вечора, коли вона спробувала до нього доторкнутися. — "Щоб я не дізнався твою правду? Ту правду про 'Лисий ліс'?"

Ірина відсахнулася. "Яку правду, Максиме? Про що ти говориш? Я дбаю про тебе! Я хочу допомогти!"

"Ти дбаєш?" — його сміх був жахливим. — "Ти ж даєш мені пігулки! Ти щось ховаєш! Я бачив той напис у блокноті! Він про тебе! Про тебе і про Лисий ліс!"

Його голос перетворився на рев. Він ледь не кинувся на неї, але в останній момент, побачивши її перелякане обличчя, його охопила раптова слабкість. Руки затремтіли ще сильніше. Його голова запаморочилася. Він впав на стілець, відчуваючи, як його тіло відмовляє. Сором знову обпік його. Він бачив, як Ірина відійшла від нього, її очі були сповнені сліз і болю. "Що зі мною відбувається?" — прошепотів він, не в силах підвестися.

Його фізичний стан відображав хаос у його розумі. Його тіло тремтіло майже постійно, наче він був у постійній гарячці. Кожен рух вимагав неймовірних зусиль. Він ледь пам'ятав, коли востаннє спав більше двох годин поспіль. Кожен раз, коли він занурювався в розмову з Сергієм, його тіло реагувало, ніби він переживав фізичний шок. Він був упевнений: це не його божевілля. Це Сергій, він – носій цієї інфекції, і Максим мусить довести це, щоб врятувати себе. Або ж, можливо, не сам Сергій, а якась третя сторона, що була разом із Сергієм, чи з якою Сергій мав справу. Цілий світ змови, закручений навколо нього. Він був на порозі. І попереду, у темних коридорах його власної душі, вже чекали "тіні довіри", готові остаточно поглинути його.