Розділ 7: Відчайдушні пошуки.

Час давно втратив свій звичний вимір для Максима. Дні і ночі змішалися в суцільний, сірий потік, наповнений кошмарами наяву та безперервним тиском "відлунь". Його тіло було зведене до механічної оболонки, що рухалася за звичкою. Очі пекли від недосипу, під ними залягли глибокі, багряні кола. Вага халата, звична та легка раніше, тепер здавалася нестерпною, ніби він тягнув на собі весь біль своїх пацієнтів. Кожна клітина його мозку кричала, вимагаючи спокою, але спокою не було. Лише голоси, шепіт, холодні дотики та незмінний металевий присмак, що наповнював рот, наче він щойно відкусив шматок іржавого заліза.

Тиск з боку міліції не слабшав. Слідчий Воронін з’являвся регулярно, його погляд ставав дедалі більш вимогливим і підозрілим. Він вимагав прогресу, будь-яких, навіть найменших зачіпок. Місто кипіло від чуток про зниклу дівчину. Кожен день без новин лише посилював напругу, і міліція, здавалося, бачила в психіатричній лікарні останню надію, або ж — зручний спосіб виправдати свою бездіяльність, переклавши провину на безумця. В їхніх очах Сергій був головним підозрюваним, але без конкретних доказів чи зізнання, вони були безсилі.

Одного ранку, коли Максим виходив з ординаторської, Коваль перехопив його в коридорі, майже притискаючи до стіни.

"Максиме, слідчий Воронін знову був у мене," — голос Коваля був тихим, але рішучим. — "Він вимагає офіційного звіту про Сергія. Вони вже не вірять у твої 'відлуння'. 

Думають, що ми тут щось приховуємо або просто некомпетентні. Ти маєш дати їм щось конкретне. Як ти збираєшся сформулювати його діагноз, якщо сам... поринаєш у його марення?"

Максим відчув, як його серце шалено забилося. "Я ж пояснював! Це Синдром Відлуння! Його травма, його спогади – вони проникають у мою свідомість. Я не можу це контролювати!"

"Контролювати маєш! Ти ж лікар!" — Коваль підвищив голос, потім знизив його до ледь чутного шепоту. — "Послухай, я тобі довіряю, ти мій найкращий учень. Але це вже виходить за межі. Ти або знайдеш якусь іншу причину, або... я муситиму повідомити головному лікарю про твій стан."

Максим розумів. Це був ультиматум. Він був на межі. Він мусив знайти відповіді, інакше його кар'єра, його життя — все піде прахом.

Він знову і знову повертався до Сергія. Пацієнт, здавалося, відчував його відчайдушний потяг до істини, і його марення ставали дедалі більш яскравими. Максим сидів біля ліжка Сергія, відчайдушно записуючи кожне слово, кожен стогін, намагаючись знайти ключ до розгадки.

"Вона... тікала... крізь тіні... А воно... воно йшло слідом... за нею..." — Сергій затремтів, його очі розфокусувалися, дивлячись у порожнечу. — "Я бачив... я бачив її очі... вони були порожні... як... як... щось старе... щось, що давно забуте..."

Максима пронизав холод, сильніший, ніж будь-коли. Він побачив русяву косу, що майнула за кутом коридору, і на мить, йому здалося, він відчув, як його власні очі стають порожніми, відображаючи нескінченний жах. "Старе? Щось старе, Сергію? Що ти бачив?"

"Залізний звук... такий... глухий... І потім... мовчання... Нічого... тільки холод... і трава... що росла крізь... кров..." — голос Сергія перервався на хрипкий стогін. — "На Лисому лісі... там... біля старого пня..."

Максим відчував, як ці фрагменти Сергія, немов осколки битого скла, врізаються в його власний мозок, створюючи деформовану, але моторошно реальну картину. Він був переконаний, що це його спогади, спогади Сергія, що передаються йому. Це Сергій знає все, це він бачив, а, можливо, ізробив! Це його гріх, який тепер мучить Максима, зводячи його з розуму.

Ввечері, повернувшись додому, він відчув, як Ірина знову намагається до нього достукатися. Вона сиділа на дивані, занурившись у свої думки, і тримала в руках його старий блокнот, той самий, куди він записував випадкові думки, цитати з книг або навіть власні короткі вірші ще зі студентських років. Це був його особистий простір, де він намагався впорядкувати думки, що роїлися в голові.

"Максиме," — тихо мовила вона, не піднімаючи погляду. — "Що це?"

Він наблизився, його серце забилося швидше. У її руках був відкритий блокнот, на одній зі сторінок якого, написане його власним, але дивно чужим почерком, було виведено: "Холод. Метал. Лисий ліс. Порожні очі. Воно бачить. Воно приховує."

Цей напис був зроблений чорнилом, що вже трохи вицвіло. Максим не пам'ятав, коли і за яких обставин він це написав. У нього був тільки один спогад – глибокий провал у пам’яті після одного з найінтенсивніших сеансів з Сергієм минулого тижня. Його руки затремтіли, коли він побачив ці слова, що були точно такими ж, як його власні "відлуння".

"Що ти там ховаєш?" — голос Максима прозвучав різко, розбиваючи тишу. — "Де ти це взяла?"

"Він лежав на столі, серед твоїх паперів," — Ірина підняла на нього перелякані очі. — "Я просто хотіла прибрати. Це ж твій почерк. Ти це написав?"

"Я... я не пам'ятаю," — Максима охопив панічний страх. Його розум миттєво добудував логічний ланцюжок: "Це Сергій мені передав! Це його спогади! Можливо, я записав їх, перебуваючи під його впливом, а тепер Ірина... Вона щось підозрює? Чи вона бачила, як я це писав? Або вона сама знає про Лисий ліс?"

Він вихопив блокнот з її рук, відчуваючи, як його обличчя горить від гніву, який був спрямований не так на Ірину, як на власне безсилля перед цими невідомими силами. "Не чіпай мої речі! Ніколи! Ти не розумієш, що відбувається!"