Розділ 6: Тіні довіри

Межа між реальністю та маренням, яка здавалася тонкою тепер розчинилася, немов ранковий туман. Для Максима все стало одним суцільним, небезпечним потоком спотворених сприйняттів. Кожен день був боротьбою – з власним тілом, що тремтіло від недосипу, з розумом, що відмовлявся підкорятися, і з Іриною, яка, у його недовірливому баченні, перетворилася на таємничу, потенційно небезпечну фігуру.

Він почав бачити в її очах не любов, а приховану тривогу, що, як йому здавалося, свідчила про її власні секрети. Кожен її рух, кожен погляд, кожне слово – все це тепер трактувалося крізь призму його зростаючої параної. Коли вона готувала вечерю, йому здавалося, що вона занадто довго дивиться на ніж. Коли вона пропонувала йому чай, він підозрював, що туди щось підмішано. Він знав, що це абсурд, його логічна частина відчайдушно боролася, але божевілля було сильнішим. Це була не провина, що зводила його з розуму, а марення, викликане "відлунням" чужої, непереробленої травми, що роз'їдала його зсередини.

Вранці, зателефонував Коваль, його голос був напруженим.

"Максиме, до нас знову міліція приїхала," – голос старшого лікаря був глухим. – "Слідчий Воронін. Ти ж пам'ятаєш, той, що привозив Сергія. Хоче з тобою поговорити. Ти щось йому розповів?"

"Нічого, крім офіційного діагнозу," — голос Максима здавався чужим у його власних вухах. Він відчував, як стискається його серце. "Я ж не можу розголошувати деталі лікування. А тим більше… його марення."

"Він просить звіту про його стан. Каже, що час йде, а нових зачіпок немає. Підозрюють, що Сергій більше ніж свідок." Коваль зробив паузу. "Я, звісно, прикриваю тебе, але ти маєш показати якісь результати. На що ти спираєшся, Максиме? Ти ж казав, що він реагує... дивно?"

Максим зітхнув. Це була його можливість пояснити. "Я припускаю, що це форма психічного зараження, синдром Відлуння. Він передає мені свої спогади, свої страхи… Його стан викликає у мене… галюцинації, сенсорні відлуння. Я бачу те, що бачив він. Відчуваю те, що відчував він."

Коваль мовчав кілька секунд. "Максиме, ти хоч розумієш, як це звучить? Ти ж сам психіатр. Це… фантастика. Ти просто перевтомлений. Та й щось таке може бути тільки в дуже чутливих пацієнтів, але не у лікаря. Ти маєш бути об'єктивним."

"Я знаю, це звучить неймовірно," — Максим відчував, як його голос тремтить. — "Але я мушу знайти пояснення. Інакше я сам збожеволію."

"Не збожеволієш, а згориш. Просто випиши йому сильніші седативні. Це психіатрія, Максиме, а не магія." Коваль повісив слухавку, залишивши Максима наодинці з його зростаючим відчаєм.

Зустріч зі слідчим була не менш виснажливою. Капітан Воронін був високим, кремезним чоловіком з важким поглядом і обличчям, що, здавалося, було висічене з каменю. Від нього пахло старим тютюном і відчаєм.

"Ну що, докторе? Ваш пацієнт згадав щось цінне?" — Воронін запитав прямо, без жодних прелюдій.

Максим намагався триматися спокійно. "Його стан нестабільний. Він досі перебуває у глибокому психотичномустані. Марення хаотичні, неповні. Ми поки що не можемо отримати від нього достовірної інформації."

"Але він же про дівчину говорив, про ліс? Чи це все ваші фантазії?" — тон Вороніна був підозрілим.

Максим відчув, як кров приливає до обличчя. "Це не фантазії. Це його марення, але я намагаюся витягнути з них хоч якісь ниточки. Поки що можу сказати, що він постійно згадує про "чорний ліс", "холод" і "русяву косу". А також про якусь "Тінь" і "воно", що "завжди там"."

Воронін уважно слухав, киваючи. "Тінь, кажете? І "воно"?"

"Так. Можливо, це відсилання до когось, чи щось, що було з ним там. Або до його власного страху. Ми не знаємо." Максим намагався бути максимально професійним, ховаючи власні "відлуння" глибоко всередині.

Конфлікти з Іриною стали неминучими. Вона, стурбована його поведінкою, намагалася достукатися до нього, але її спроби лише посилювали його параною.

"Максиме, ти ж ніколи так... Щось відбувається. Ти можеш мені довіряти. Я ж твоя дружина," — казала вона, її голос був наповнений справжнім болем і розгубленістю.

Слова "довіряти" та "дружина" пролунали в його голові як глузування. Довіряти? Після його власних "відлунь" з "Лисого лісу", які він тепер абсурдно пов'язував з нею? Після "тих пігулок", які вона так наполегливо йому давала? Його гнів зростав, підживлений безсонними ночами і наростаючим відчуттям, що його хочуть загнати в кут. Він бачив у її очах не турботу, а приховану тривогу, що свідчила про її власні, незрозумілі йому секрети.

"Тобі не потрібно хвилюватися за мене," — процідив він крізь зуби, підводячись. Його кулаки стиснулися. — "Просто займайся своїми справами. Я дорослий чоловік, я сам розберуся."

Ірина стояла нерухомо, дивлячись на нього з болем і розгубленістю. "Максиме, ти мене лякаєш. Ти..."

"Я тебе лякаю?" — він раптом засміявся, сміх 

був гірким і неприємним, позбавленим будь-якої теплоти. — "Це ти мене лякаєш! Ти! Ти щось приховуєш від мене! Я бачу це!"

Він вказав на неї пальцем, його рука тремтіла, немов у гарячці. Ірина відсахнулася, як від удару. Вона нічого не відповіла, лише дивилася на нього широко розплющеними очима, сповненими жаху. Максим, усвідомивши, що саме він сказав, відчув раптовий приплив ганьби. Але було вже пізно. Слова вилетіли, розбивши крихкий світ їхньої довіри.