Розділ 3: Початок відлуння

Наступного ранку Максим прокинувся з незвичайним відчуттям. Незважаючи на звичну втому, що сиділа в кістках, як осіння сирість, сьогодні до неї додалася легка, але наполеглива тривога. Він сам не розумів її причини, адже мав спати спокійно, адже його Ірина була поруч, її рівне дихання на подушці поруч було найкращою колисковою.

Можливо, це просто передчуття нового пацієнта? Міліція рідко зверталася до їхнього відділення, і це завжди означало щось нестандартне, щось, що вибивалося зі звичного кола шизофренії та депресій. Це не давало йому спокою.

На сніданок, Ірина, як завжди, приготувала гарячі сирники зі сметаною, що пахли ваніллю та дитинством. Максим машинально їв, а думки вже були в лікарні.

"Ти сьогодні якийсь задумливий," — Ірина поклала свою долоню на його руку, її шкіра була теплою і м'якою. — "Все через нового пацієнта?"

"Можливо," — Максим кивнув, намагаючись посміхнутися, але посмішка вийшла натягнутою. — "Просто… цікаво, що там такого, що його до нас везуть."

Ірина, зітхнувши, провела пальцями по його чолу. "Тобі б відпочити. Ти останнім часом зовсім виснажений. Це все не проходить безслідно."

Він поцілував її руку, відчуваючи вдячність за її турботу. "Не хвилюйся. Все гаразд. Просто робота." Він знову списав свою незрозумілу тривогу на банальну перевтому.

На прощання, коли він вже виходив за двері, Ірина міцно обійняла його. "Будь обережний, Максиме. Бережи себе." Її слова були наповнені справжньою турботою, але чомусь раптом пролунали в його вухах майже як передчуття, викликавши легкий озноб, що швидко зник. Він посміхнувся, запевнивши її, що все буде добре. Він вірив у це.

Коли Максим увійшов до лікарні, атмосфера здавалася більш напруженою, ніж зазвичай. Медсестри перешіптувалися в коридорах, санітари рухалися якось метушливо. Він пройшов до ординаторської, де його вже чекав старший колега, лікар Коваль – чоловік років п'ятдесяти, з лисиною, що відсвічувала під світлом тьмяних ламп, і вічно втомленими очима, що бачили забагато людського болю.

"А, Максиме, ти вчасно," — Коваль поправив окуляри. — "Новенький прибув. Сергій. Його міліція доправила до нас. Знайшли в лісі, десь за двадцять кілометрів звідси. Блукав, говорив щось про "чорний ліс" і "холод". Ніяких документів, крім старого посвідчення водія на ім'я Сергія Олійника. Сказали, що він марить про зниклу дівчину. Місяць тому. Русява. Пропала безвісти. З цим у місті зараз всі на нервах."

Максим переглянув картку. "Який діагноз?"

"Офіційно – попередній діагноз, поставлений нами при надходженні, гострий психотичний розлад з маренням. Але... є дещо дивне. Він не реагує на звичайні заспокійливі. Іноді просто дивиться в одну точку, і раптом починає кричати щось незрозуміле. Іноді повторює дивні слова, які не в'яжуться ні з чим. Міліція сподівається, що він щось пам'ятає. Що він свідок, чи щось таке. Намагаються його розговорити, а ми... ми повинні його стабілізувати."

Коваль скептично хихикнув. "Ну, удачі, Максиме. Ти у нас наймолодший, найчутливіший. Може, ти знайдеш до нього підхід." Він поплескав Максима по плечу.

Палата Сергія була розташована в найдальшому кутку відділення. Запах хлорки тут був особливо їдким, змішуючись з якимось дивним, ледь вловимим, сирим запахом, ніби хтось приніс із собою шматок лісу. Максим зупинився біля дверей. Глибокий вдих. Він був готовий.

Сергій сидів на ліжку, спершись спиною об стіну, його погляд був прикутий до вікна, за яким мерехтіли сірі гілки дерев. Його обличчя було блідим, виснаженим, з глибокими тінями під очима. Волосся скуйовджене, одяг – проста лікарняна піжама – здавався на ньому завеликим. Він був невеликого зросту, худорлявий, і здавався ще більш тендітним на тлі важкої, металевої лікарняної тумбочки поруч. Максим відзначив його тремтячі руки, що стискали край простирадла, ніби той боявся, що ліжко зараз зникне. В його очах не було шаленства, лише якийсь дивний, відсторонений смуток і переляк, що Максиму вже доводилося бачити раніше. Смуток людини, що загубилася не в лісі, а в собі.

"Добрий день, Сергію," — Максим підійшов повільно, його голос був спокійним і рівним, без жодної нотки тиску чи осуду. Він сів на стілець навпроти, намагаючись не робити різких рухів. — "Я лікар Максим. Я хочу допомогти вам. Ви можете мені розповісти, що вас турбує?"

Сергій не відповів одразу. Він лише повільно повернув голову, і його погляд зустрівся з поглядом Максима. У цей момент Максим відчув дивний, пронизливий холод, що пробіг по його спині. Він був раптовим, немов хтось відчинив невидиме вікно в зимовий ліс. І разом з ним – ледь чутний, тонкий запах сирої землі та чогось металевого, що нагадувало іржаву кров. Максим моргнув. Холод зник, запах розвіявся. Просто протяг? Чи його уява, розбурхана розповідями Коваля? Він списав це на психосоматичну реакцію, звичну для психіатрів, що занадто глибоко занурюються у чужі стани.

Сергій тихо пробурмотів, його голос був хрипким, ледь чутним. "Ліс... Чорний ліс... Він холодний..."

"Ліс?" — Максим записав це слово у картку. — "Розкажіть мені про ліс. Що ви там бачили?"

Сергій здригнувся, ніби від невидимого дотику. "Вона... Там... Вона... там..." Його погляд знову застиг на вікні. "Воно... Воно приховує..."

Максим нахилився ближче, відчуваючи дивну, майже магнітну притягувальну силу в маренні Сергія. Він бачив схожі реакції у пацієнтів з посттравматичним стресом, коли вони намагалися відтворити жахливі спогади.