Розділ 1: Сірість Зарічного

Напівпорожній тролейбус номер три, наче старий, втомлений звір, деренчав і стогнав, тягнучись розбитими дорогами Зарічного. Кожен поворот, кожна вибоїна відчутно била по пасажирах, змушуючи Максима міцніше вхопитися за холодний поручень, що пах металом і вогкістю. Цей запах, звичний для застарілого транспорту, чомусь сьогодні здавався йому особливо різким, майже пронизливим, ніби метал сам по собі був джерелом якоїсь невловимої тривоги.

За вікном, заляпаним осіннім брудом, пропливали однакові, як під копірку, похмурі п'ятиповерхівки з облущеними балконами, де вітер колихав вивішену для просушування білизну, іноді здуваючи її на брудний асфальт. Їхні вікна, наче порожні очі, дивилися на світ без жодного виразу.

Подекуди виднілися обшарпані вивіски магазинів, що обіцяли "все для дому" або "продукти", але за їхніми вітринами часто була лише порожнеча або бляклий, непривабливий асортимент: кілька банок консервів, стоси зошитів, забутих на полицях, або пожовклі упаковки з сухими макаронами. Між будинками темніли зарослі двори, де на похилених турніках збиралася молодь, потягуючи дешеві цигарки "Прима" або "Опал", обмінюючись останніми новинами про новий відеосалон чи появу чергового кіоску з турецькими светрами. А на старих лавочках, пофарбованих у незмінний зелений колір, сиділи літні жінки, неквапно лущили насіння, обговорюючи ціни на хліб, що знову зросли, нові телевізійні шоу та про те, що "раніше було краще", хоча самі вже ледь пам'ятали, як то було "краще".

"Як завжди, тільки обіцянки, а дороги так і розсипаються," — пробурмотів собі під ніс якийсь дідусь у старій, потертій куртці, що пахла тютюном і давньою сирістю, і сплюнув крізь щілину у дверях. Його голос був глухим, ніби він говорив не стільки до когось, скільки до самого себе і до всього світу, який, на його думку, давно зійшов з розуму. Максим мимоволі здригнувся від цих слів. Він лише зітхнув, припускаючи, що така думка, мабуть, відвідує зараз багатьох у Зарічному. Ранок обіцяв бути таким же сірим, як і вчора, і позавчора. З неба мрячив дрібний, противний дощ, який, здавалося, ніколи не закінчиться, просочуючи все навколо сирістю та холодом до кісток.

На вулицях з'явилися перші стихійні ринки, де під саморобними навісами з плівки та фанери продавали все, що тільки можна було дістати: від китайських термосів і турецьких светрів до домашніх консервацій, що стояли просто на брудному асфальті, та зношеного одягу, розвішаного на мотузках, які хтось натягнув між стовпами. Повсюди стирчали саморобні оголошення – про продаж "валюти", "Відеосалони 24 години" і якісь дивні, рукописні об'яви, написані чорною кульковою ручкою на шматочках картону: "Зніму квартиру. Дорого". 

У салоні, крім нього, сиділи здебільшого старенькі жінки у хустках, що їхали на базар, і їхні величезні картаті сумки-сітки, видавали з себе характерний провінційний аромат – суміш дешевого мила, картоплі та легкого запаху старості. Десь у кінці салону, загорнувшись у комір светра, дрімав студент з об'ємним конспектом на колінах, а неподалік, напівприхована за розгорнутою газетою, сиділа пара, що ледь помітно трималася за руки. Радіо в салоні тролейбуса хрипло транслювало якусь нечітку мелодію, зрідка перериваючись на рекламу жувальних гумок та повідомлення про курс долара, який невпинно зростав, змушуючи людей нервово перераховувати копійки в кишенях. Життя Зарічного текло своїм неквапливим, але виснажливим ритмом.

Максим потягнувся до внутрішньої кишені старого плаща, що пам'ятав ще студентські роки. Немає. Він же забув ключі від гаража вдома. Знову. Дрібниця, але неприємна. Його старенький "Запорожець", бідолашний "горбатий" з прогнилим днищем, що колись був гордістю родини, залишається  у холодному, залізному гаражі, де він зберігав його, як цінну реліквію. Він подумки вилаяв себе за розсіяність, що останнім часом ставала його постійною супутницею. Ця неуважність завжди дратувала його батька, і, на диво, самого Максима також.

Його батько, Андрій Петрович, був колишнім військовим, чоловіком суворим, з непохитними принципами. Він завжди дотримувався суворої дисципліни і вимагав того ж від сина. Максим пам'ятав, як у дитинстві батько міг годинами пояснювати, як правильно складати рушник, щоб кожна складка була ідеальною, або як ідеально начистити взуття, щоб воно блищало, як дзеркало. Будь-яке відхилення від ідеалу каралося довгими, виснажливими нотаціями. "Нерозсудливість – це шлях до хаосу, синку," – часто повторював він, і ці слова, здавалося, в'їлися в свідомість Максима. Батько часто критикував Максима 

за його "м'якість" і "мрійливість", вважаючи, що той "не від світу цього", надто заглиблений у свої книги та думки, а не в реальні, "чоловічі" справи. Їхні стосунки були схожі на затяжну шахову партію, де кожен крок ретельно прораховувався, і рідко коли знаходився компроміс. Максим завжди прагнув догодити батькові, але його власна натура, схильна до самоаналізу та співчуття, часто входила в конфлікт із батьківськими очікуваннями. Саме тому він був настільки акуратним у роботі: медичні картки завжди були ідеальними, а записи — бездоганними, наче це була його особиста форма протесту проти хаосу світу.

Нарешті, тролейбус, важко зітхнувши, зупинився біля старої міської лікарні. Це була чи не найстаріша будівля в Зарічному, збудована ще до війни, з вицвілими стінами, облущеною штукатуркою та вікнами, крізь які ледве пробивалося світло. Над входом висіла вицвіла табличка з написом "Центральна міська лікарня", на якій ледь читався потьмянілий герб, що вже нічого не значив у ці нові часи. Навколо неї завжди витав незмінний, задушливий запах хлорки й ліків, що змішувався із сирістю осіннього повітря та запахом опалого листя, яке гнило на мокрому асфальті. Цей запах, що давно став для Максима другим домом, сьогодні чомусь здавався важким, ніби насиченим чужими стражданнями, від яких йому раптом стало дивно задушливо. Він списав це на втому. Поблизу лікарні височіли вікові тополі, чиє жовте листя вже рясно вкривало землю, створюючи шепіт під ногами перехожих, що нагадував тихий зітхання. Трохи далі, за сквером, де діти рідко грали, а гойдалки давно проіржавіли, виднілися вікна міського Палацу культури, де колись кипіло життя, лунала музика і сміх, а тепер рідко щось відбувалося, окрім поодиноких дискотек по суботах та рідкісних концертів місцевих аматорських колективів, що збирали лише найвідданіших слухачів.