Розділ 7: У венах старого міста

Соломія притиснула перстень до центру замка. Диски під її пальцями почали обертатися самі собою, видаючи звук, схожий на тихий передзвін кришталю.

Клік. Клік. Замк!

​Важка кришка відкинулася всередину, відкриваючи вид крутих гвинтових сходів, що йшли вертикально вниз. Звідти війнуло прохолодою підземних вод і чимось металевим.

​— Стрибай! — скомандував Маркіян, відбиваючи чергову атаку пазуристої тіні.

​Вони буквально впали в темряву, і Соломія в останню мить встигла смикнути за важіль зсередини. Люк зачинився з глухим ударом, відрізавши вереск Шукачів.

​Вони опинилися у вузькому тунелі, стіни якого були викладені старою київською цеглою — жовтою, з клеймами заводів, яких уже не існувало. Але на кожній десятій цеглині Соломія бачила захисні руни, що тьмяно світилися блакитним.

Це не просто каналізація. Це енергетичний канал, який колись з’єднував усі головні храми міста.  Тут не було тиші. Стіни немов гули на низькій частоті, нагадуючи серцебиття величезного механізму. Попереду Соломія побачила «Ехо Гнилі» — місце, де цегла почала чорніти й розсипатися, перетворюючись на липку субстанцію.

​— Ми під Ярославовим Валом, — Маркіян запалив на кінчику тростини стабільне світло. — Твій прадід знав, як будувати. Ці тунелі витримують тиск віків, але Тіні почали роз’їдати фундаменти самої реальності.

​— Дивись, — Соломія вказала на стіну, де чорна пліснява намагалася «задушити» одну з рун. — Вони намагаються перерізати артерії міста. Якщо ми не розбудимо Лева, ці тунелі просто схлопнуться, і Поділ піде під землю.

​Раптом з глибини тунелю почувся низький рик. Це не було гарчання звіра — це був звук металу, який треться об камінь.

​— Це Лев? — з надією запитала Соломія.

— Ні, — Маркіян спохмурнів. — Це Вартовий Забуття. Свого роду «імунна система» підземель. Він не розрізняє друзів і ворогів. Для нього ми — сторонні тіла, які треба видалити.

​Попереду з темряви почала виринати масивна фігура, зібрана з уламків цегли та іржавих ланцюгів. Вона перегороджує шлях до зали Золотих Воріт.

Соломія відчула, як стіни тунелю почали вібрувати від наближення масивної фігури Вартового. Маркіян уже приготував тростину, але дівчина поклала руку йому на передпліччя.

​— Ні, силою його не спинити. Він — частина імунітету міста, — прошепотіла вона. — А імунітет має впізнавати своїх.

​Вона заплющила очі, намагаючись відтворити в пам’яті той мотив, що ледь проступав на зникаючих сторінках в архівах. Це не була складна арія — це була проста, ритмічна послідовність звуків, схожа на передзвін молоточків по сріблу.