Глава 2

Андрій на мить затримав подих , його рука мимоволі стиснула фото. Він не міг повірити своїм очам. Як це можливо ? Це було неможливо , адже він не міг бути на тому знімку — він не знав цю жінку , небув у тому  парку.

»Це якийсь жарт?.«—промовив він , намагаючись залишити голос спокійним , хоча всередині все крутилося. Олена дивилася на нього з занепокоєним  виразом обличчя.

»Я думала , ти сам звернеш увагу.«—сказала вона м'яким , але настільки ж певним голосом . »Це фото—з часу, коли ця жінка зникла , півтора роки тому. І це не перше таке фото . Ми знайшли ще кілька . Тільки ось на кожному з них є...ти.«

Андрій швидко подивився на Олену , намагаючись зрозуміти , чи не збожеволіла вона. Але в її очах не було сумнівів . Вона була так само здивована , як і він, але не могла не підкорятися тій безжальній реальності , що відкрилося перед ними .

»Ти маєш на увазі....що це не просто випадковість?«—Андрій спитав, намагаючись зрозуміти ситуацію , яка здавалась все більш абсурдною .

Олена кивнула , безсило відчуваючи , як всі її упередження й професіоналізм бліднуть на фоні цієї таємниці .

»Я не знаю , як це пояснити. Але кожен раз ,коли зникає нова людина , ми знаходимо твоє фото. Може ти насправді щось знаєш ?«—вона сумно подивилася йому в очі.

Андрій відчував , як холодна пітливість накриває його , а думки стали шалено швидкими. Як тільки він спробував щось сказати , його погляд знову упав на фотографію. Що це за зв'язок між ним і зниклими ? Чому він знову опинявся на цих знімках?

»Ні , це неможливо «— прошепотів він . »Я ніколи не був там. Я не знаю , хто ці люди і не знаю , що це значить.«

Він подивився на місце , де раніше стояв його автомобіль. Щось змусило його повернутись і подивитися на темні вулиці , які вели до інших кварталів міста. Але відчуття , що він не вивільниться з цього , тільки наростало. Питання ще більше , ніж відповіді.

Андрій не міг залишити цю справу. Фото його , що постійно з'являлося в усіх розслідуваннях , здавалось , ставало дедалі більш реальним і нестерпним . Поглиблення в цю таємницю почало здаватись вже не просто необхідністю , а питанням особистої безпеки. Може , він був замішаний в чомусь , чого не пам'ятав? Може , його минуле було зовсім іншим , ніж він гадав?

»Що ще ти знаєш про жінку на фото?«—запитав Андрій , звертаючись до Олени , намагаючись зібрати всі частини цього мозаїчного кошмару.

Олена вдихнула повітря , схоже , вона була не менш схвильована , ніж він. »Ім'я її — Віра Бондаренко . 28 років . Зникла більше року тому . Працювала в рекламному агентстві. До цього ніби нічого підозрілого . Але в останні місяці вона почала поводитися дивно. Стала замкнутою, ходила до лікарів . І ось...вона просто зникла.«

Андрій підняв брови. Це не відповідало стандартним «зникненням» . Зазвичай люди йшли з дому через труднощі , які вони не могли подолати , але Віра мала все , щоб залишити місто за власним бажанням. І до того ж..... чому він на фото?

«А може це не одне зникнення?» — прошепотів Андрій , немов для себе . Він дивився на фото і відчував , як напруга в ньому зростає. Це не була просто чергова справа. Це щось більш масштабне.

Згадуючи свої проблеми зі сном , він не міг не замислитись: чи міг він підсвідомо забути щось важливе, те , що мало б допомогти в розслідуванні? Чи можливо він і сам був причетний до всіх цих подій , лише не пам'ятаючи того?