Глава 2: Крижаний маршал Рейвенхарт

Ранок у маєтку Вейн розпочався не з м'якого променю сонця, а з крижаного, щільного туману, який просочувався крізь важкі рами стрільчастих вікон. Готична спальня здавалася гробницею, де пахло залізом, ладаном та сухою шавлією. Мій перший свідомий подих відгукнувся тупим, пульсуючим болем у потилиці. Тіло Вікторії Вейн усе ще лихоманило після вчорашнього магічного струсу, а мій власний земний розум Аліси, звичайного флориста, відчайдушно намагався не збожеволіти.

Я лежала нерухомо, розглядаючи темні дубові балки на стелі. Мені, яка звикла прокидатися під пищання дешевого будильника, вмикати чайник і бігти до квіткової крамниці, було дико усвідомлювати, де я. Жодних нідерландських троянд у крафті. Жодного Макса з його розмовами про те, яка я «передбачувана та нудна». Тепер навколо мене була смертельно небезпечна пастка.

Під дверима почувся тихий шелест спідниць, який раптово перервався глухим звуком удару та придушеним писком.

— Ой, лихочко! Марто, обережніше! Ти ж зараз усе розхлюпаєш! — прошипів тонкий жіночий голос.

— Я не навмисно! У мене руки віднімаються, як згадаю, що міледі прокинулася, — відповіла інша, трохи старша за віком покоївка. — Ти ж знаєш, яка вона зранку. Не дай боже срібло на таці буде тьмяним — вона знову змусить нас вилизувати підлогу в конюшнях. А якщо в неї після падіння з балкона ще й магічні сили збоять, вона нас спопелить і не помітить!

— Цить ти! Почує — живими не вийдемо. Давай, заходь. Тільки не дивись їй прямо в очі, пам’ятаєш?

Двері повільно, з боязким рипінням прочинилися. До спальні навшпиньках зайшли дві дівчини в одинакових суворих сукнях із цупкої сірої тканини та білих накрохмалених чепчиках. Рудоволоса Марта, чиє обличчя було всіяне ластовинням, тримала велику срібну тацю. Її пальці стискали краї з такою сили, що суглоби побіліли, а важкий глечик з водою дрібно цокав об миску. Друга, чорнява і старша, несла на витягнутих руках важку сукню з темно-фіолетового, майже чорного оксамиту з високим коміром.

Вони зупинилися за три кроки від мого ліжка, синхронно опустивши голови так низько, що я бачила лише їхні чепчики. Атмосфера в кімнаті була настільки натягнутою, що, здавалося, черкни сірником — і вибухне. Вони чекали удару. Чекали наказів, криків або роздратованого швиряння подушок — усього того, чим, очевидно, зазвичай славилася жорстока Ліліан Вейн.

Я повільно сіла, підібгавши під себе ноги. Корсет нічної сорочки здавлював ребра, заважаючи дихати на повні легені.

— М-міледі Ліліан... — пролепетала Марта, і її голос помітно тремтів. — Ваш ранковий туалет готовий. Лікар наказав... тобто, мы принесли ваші улюблені трав'яні настоянки для відновлення магічних каналів. І... і воду. Вона тепла. Ми тричі перевірили температуру, клянуся!

Я дивилася на цю перелякану дівчину і відчувала, як усередині мене прокидається звична земна Аліса.

— Залиште тацю на столі біля дзеркала, — спокійно, з легкою хрипотою від сну промовила я. — І припиніть тремтіти, Марто. Від вашого цокання глечика у мене починає боліти голова. Вода чудова. Можете бути вільні.

Марта від несподіванки так сіпнулася, що вода з глечика таки хлюпнула на срібну тацю. Вона налякано округлила очі, витріщившись на мене так, наче перед нею сиділа не її господиня, а якесь невідоме чудовисько. Вона чекала, що за пролиту воду її зараз як мінімум позбавлять платні.

— М-міледі? — прошепотіла рудоволоса, не вірячи своїм вухам. — Ви... ви не каратимете мене?

Старша покоївка швидко смикнула Марту за рукав, наступаючи їй на ногу, і поспішно заговорила, затинаючись: — Простіть її, міледі Ліліан! Вона дурна, перший місяць у маєтку! Ми негайно все приберемо! Не гнівайтеся, будь ласка!

— Я не гніваюся, — відповіла я, і це вирвалося в мене занадто м'яко. Я вчасно додала трохи металу в голос: — Але я не люблю повторювати двічі. Залиште все і вийдіть. Мені потрібен спокій.

Дівчата, швидко і судорожно вклоняючись, почали задкувати до виходу. Вони зачинили за собою масивні дубові двері, але від переляку забули замкнути їх щільно. Товсте дерево приглушило звуки, але через крихітну щілину я чітко почула їхній емоційний, панічний шепіт прямо в коридорі:

— Ти чула це?! — Марта ледь не плакала, але вже від шоку. — Вона сказала «не тремтіть»! Вона назвала мене за ім'ям! Спокійно! Без проклять! — Кажу тобі, вона точно вдарилася добряче головою, коли летіла з того палацового балкона, — авторитетно заявила старша. — Чутки не брехали, у неї відшибло пам'ять і, здається, магічне ядро зсунулося в якийсь дивний бік. Вона поводиться як... як якась свята шляхетна леді з монастиря, а не як наша Ліліан.

За годину до кімнати внесли сніданок. Коли Марта знову переступила поріг, несучи величезну тацю, аромат їжі змусив мій шлунок скрутитися в голодний вузол. Справжня Ліліан, судячи з усього, сиділа на жорстких дієтах, виснажуючи тіло заради ідеального аристократичного силуету, і зазвичай лише дзьобала виделкою шматочок сиру або пила пустий відвар.

Але мій земний організм вимагав палива після всього пережитого стресу. На таці красувалися рум'яні гарячі ковбаски з дичини, запечені з прянощами, пишний омлет із зеленню, кошик свіжого теплого хліба та густий, ароматний м’ясний паштет.

Я сіла за стіл і, повністю проігнорувавши всі правила шляхетного етикету, накинулася на їжу з диким, вовчим апетитом. Я густо мастила паштет на хліб, відкушувала соковиті ковбаски, від яких ішов пар, і запивала все це солодким чаєм.

Марта, яка стояла біля стіни, застигла, мов соляний стовп. Її щелепа буквально відвисла. Вона з жахом і священним трепетом спостерігала, як її витончена, манірна міледі, яка зазвичай кричала від одного виду жирної їжі, змітає зі столу абсолютно все, не залишивши навіть скоринки.

— Міледі... — тихо, здушено пискнула покоївка, коли я доїдала третю ковбаску. — Вам... вам принести добавки?

— Ні, дякую, Марто, — сито зажмурилася я, витираючи губи шовковою серветкою. — Це було божественно. Передай кухарю мою особисту подяку.