Глава 1: Дзеркало брехні та перший наказ

Кажуть, що перед смертю все життя пролітає перед очима. Брехня. Моє життя не пролітало, бо в ньому просто не було чого згадувати. Двадцять чотири роки абсолютного, сірого спокою. Робота флористом у затишній крамниці на розі, де пахло вологою землею, свіжою водою та гіркуватим евкаліптом, тихі вечори й три роки стосунків з Максом, які закінчилися в одну звичайну неділю.

Він просто збирав свої речі у велику спортивну сумку, поки я стояла біля кухонного столу, безглуздо стискаючи в руках рушник.

— Я не розумію, Максе, — мій голос тремтів, хоча я щосили намагалася тримати себе в руках. — Що сталося? Ми ж планували відпустку. Я замовила ті квитки в гори, ти ж так хотів...

— У цьому й проблема, Алісо, — він навіть не подивився на мене, застібаючи блискавку на сумці. Глухий, байдужий звук, який ніби відрізав частину мого життя. — Ти все плануєш. Ти надто правильна. Передбачувана. З тобою затишно, тепло, але... нудно. Мені двадцять шість, а я почуваюся так, наче ми вже сорок років у шлюбі. Пробач, але мені потрібні емоції, життя, вогонь. А ти... ти просто живеш у своєму затишному коконі з квітів. Тобі нічого не потрібно, крім твоїх горщиків і спокою.

— Тобі нудно зі мною? — тихо перепитала я, відчуваючи, як до горла підкочується гарячий клубок. — Тобто три роки стабільності для тебе — це кокон?

— Так, Алісо. Мені душно. Я йду, — він узяв сумку і попрямував до дверей, навіть не озирнувшись. — Бажаю тобі знайти когось такого ж... спокійного.

Він пішов, залишивши по собі порожню чашку на кухні, самотню зубну щітку у склянці та величезну діру в моїх грудях. Тиждень я ходила на роботу на автопілоті. Руки механічно загортали нідерландські троянди в крафтовий папір, підрізали стебла, формували пишні гортензії, а зсередини мене виїдала туга. Я почувалася бракованою. Нудною.

Напевно, саме тому, коли в четвер увечері до крамниці зайшла вона, я так легко піддалася її чарам.

Вона була неймовірною. Довге смоляне волосся, шкіряна куртка, від якої пахло дорогим парфумом із нотками дикого полину, і посмішка, що моментально змушувала довіряти. Вона назвалася Мірою.

— Дівчино, рятуйте, — з порогу заговорила вона, її голос був теплим і оксамитовим. — Мені потрібен букет, який скаже одній дуже пихатій особі: «Ти мені подобаєшся, але якщо ти не зателефонуєш, я спалю твій офіс». Щось таке робите?

Я мимоволі посміхнулася, відкладаючи секатор.

— Ну, прямо з функцією підпалу букетів у нас немає, але можемо взяти темно-бордові кали та додати сухоцвітів. Буде виглядати пристрасно і трохи загрозливо.

— Ідеально! — сплеснула в долоні Міра. Поки я збирала композицію, вона впевнено сперлася ліктями на скляну вітрину, заглядаючи мені в обличчя. — А чому у такої гарної дівчини такі сумні очі? Хтось посмів зіпсувати тобі настрій?

— Та ні, все гаразд, — зніяковіла я, загортаючи стебла. — Просто... особисті проблеми. Розставання.

— О, навіть не кажи мені про чоловіків, — закотила очі Міра. — Вони всі покидьки. Шукають якийсь ефемерний «вогонь», а коли отримують його і обпалюють дупу — біжать назад. Досить сумувати за тим, хто тебе не оцінив. Знаєш що? У мого знайомого сьогодні закрита вечірка в пентхаусі на вісімдесятому поверсі хмарочоса. Тобі терміново потрібно розвіятися. Поїхали зі мною?

— З вами? — я здивовано підняла брови. — Але ми ледь знайомі. Я зазвичай не ходжу по таких місцях. Я... нудна.

— Дурниці! — відрізала Міра і задерикувато підмигнула. — Ти не нудна, ти просто засиділася в чотирьох стінах. Життя одне, Алісо. Дозволь собі хоч раз зробити щось незаплановане. Зроби крок назустріч пригодам. Ну то як, ризикнеш?

Я вагалася всього секунду. Слова Макса про мою «передбачуваність» усе ще пекли зсередини. Мені так хотілося довести самій собі, що я можу бути іншою. Можу бути божевільною, яскравою, живою.

— Добре, — рішуче кивнула я, відчуваючи раптовий прилив адреналіну. — Я поїду.

Вечірка гуділа так, що закладало вуха. Хмарочос «Авалон» піднімався високо в хмари, і з величезних панорамних вікон пентхауса нічний Київ здавався казковим океаном із золотих та неонових вогнів. Грала стильна електронна музика, баси вібрували в підлозі, розкішно вдягнені люди сміялися, пили коктейлі. Міра весь час була поруч. Вона підносила мені келихи, сміялася з моїх ніякових жартів і знайомила зі своїми друзями.

— Бачиш он того хлопця в кутку? — шепотіла вона мені на вухо, сміючись. — Він думає, що він неотразимий, але у нього шкарпетки з качками під дорогими туфлями. Дивись на життя простіше, Алісо! Ти сьогодні королева цього вечора!

Я пила шампанське, танцювала і вперше за багато місяців почувалася... щасливою. Вільною. Я була настільки задоволена цим вечором, так пишалася своєю раптовою сміливістю, що абсолютно втратила пильність. Я ні на секунду не чекала підстави. Мені здавалося, що життя нарешті починає грати новими барвами.

Близько опівночі Міра легенько торкнулася мого плеча і кивнула в бік відкритої скляної тераси.

— Ходімо, подихаємо повітрям, Алісо. Там такий краєвид — дух захоплює. Тобі сподобається.

Ми вийшли на прохолодне повітря. Вітер на такій висоті був сильним, він куйовдив моє волосся, приємно охолоджував обличчя після задушливого залу. Я підійшла до самого краю скляного огородження, дивлячись на крихітні машини далеко внизу, що здавалися мурахами.

— Міро, це просто неймовірно, — повернулася я до неї, відчуваючи величезну, щиру вдячність. — Дякую, що витягла мене. Мені це було так потрібно. Світ такий великий, а я справді зациклилася на своїх проблемах...

Слова застрягли в моєму горлі. Дружелюбна, тепла маска Міри зникла. Вона стояла за крок від мене, і її обличчя здавалося застиглим, кам'яним, чужим. Але найстрашніше — її очі. Вони раптом спалахнули дивним, неприродним, глибоким фіолетовим світлом, що світилося зсередини самих зіниць. Губи розплилися в холодній, хижій посмішці, від якої мороз пішов по шкірі.