22 роки потому

Я давно перестала рахувати час, але, дивлячись на солдата, розуміла, що його минуло чимало. Його обличчя змінилося - з'явилися зморшки, і легка сивина додала йому якоїсь нової чарівності, не зменшивши колишньої привабливості. Час минав, а ми продовжували вивчати занедбані міста і відкривати для себе нові місця. Заражених ставало все менше, і вони майже не зустрічалися на нашому шляху. Здавалося, вони раптово зникли, наче розчинилися в цьому спорожнілому світі.

Чоловіка абсолютно не бентежило і не дратувало наше мовчання. Йому вистачало моєї присутності поруч. Однак, незважаючи на мою силу і здатність справлятися з будь-яким завданням, він наполегливо намагався допомогти, навіть у найпростіших дрібницях, ніби забуваючи, хто я. Коли ми влаштовували табір, він часом пропонував допомогу в тому, що не потребувало жодних зусиль з мого боку. Я помічала, як він намагається підняти щось важке замість мене або поспішає розпалити вогонь, немов це хоч трохи могло полегшити мої турботи.

Іноді він зникав на кілька днів, а бувало й на місяць, але завжди знаходив мене, ніби в мене був якийсь невидимий маячок. Я не опиралася цьому. Чого приховувати, він мені подобався. Хоч я і знала, що в нас нічого не вийде, його присутність дарувала спокій і давно забуте відчуття затишку та безпеки. Та байдуже, скільки минуло часу чи як сильно змінилися обставини, я так само дивилася на світ з обережністю, знаючи, що врешті-решт завжди залишаюся сама.

Я зберегла пристойну кількість книжок з тієї книжкової крамниці, що ми знайшли з Алексом, і поступово перенесла їх у своє невелике житло. Часом я брала одну з них і читала вголос, хоча робила це радше для себе, ніж для когось. Але щоразу, крадькома кидаючи погляд на солдата, помічала, як він з усмішкою спостерігає за мною. Мені здавалося, що він зовсім не слухав текст, а просто дивився на мене. Ці моменти були дивно затишними, але я раз по раз відганяла думки, що намагалися проникнути до моєї голови, немов намагаючись захистити себе від чогось неминучого.

В один із днів він мовчки повів мене в бік виходу з міста. Ми йшли безлюдними вулицями, де колись вирувало життя. Повз нас зрідка проходили люди, які почали повертатися і відновлювати свої будинки. Потихеньку вони відбудовували зруйновані будівлі, і місто починало оживати, наповнюючись тихим гулом життя, що відроджувалося.

Звично я натягувала капюшон, приховуючи обличчя від випадкових поглядів. Тінь від нього падала на мої очі, дозволяючи залишатися непоміченою в цій метушні. Чоловік дедалі частіше сміливішав, намагаючись обійняти мене або торкнутися руки, але я завжди робила крок убік, уникаючи його дотиків. Не варто було нам зближуватися... Та й, чесно кажучи, я бачила, який вигляд маю. Навряд чи такий ходячий скелет має привабливий вигляд.

Моя шкіра була блідою і натягнутою, вилиці гостро виділялися на обличчі. Я розуміла, що моя зовнішність може відлякати будь-кого. Але його це, здавалося, не бентежило. Його наполегливість і теплий погляд викликали в мені змішані почуття - від збентеження до тихої радості. Але я не могла дозволити собі піддатися цим емоціям.

Коли я зрозуміла, куди він мене веде, то різко зупинилася. Ми йшли тією самою дорогою, якою колись вели Алекса в безпечне місце. Спогади про цей момент спливли несподівано гостро, і я відчула, як усередині все стиснулося.

- Ні, - тільки й прошепотіла я, не в силах продовжити крок.

Він зупинився, обернувся до мене, його обличчя пом'якшилося. Повільно, з легкою посмішкою, він зробив крок ближче.

- Пам'ятаєш, ти тоді сказала, що віриш мені? - Його голос звучав спокійно і м'яко, як того разу, коли він узяв Алекса під свій захист. - Так довірся мені знову.

Я не могла відвести погляд від його очей. У мені вирувала боротьба: частина мене хотіла довіритися, інша - чинила опір. Ця дорога, ці спогади - вони все ще були свіжі, наче рана, яка не затягнулася. Усередині все тремтіло, наче всі емоції одночасно рвалися назовні, але розбивалися об неподолану стіну. Я дивилася на нього, намагаючись узяти себе в руки, і повільно кивнула. Його усмішка стала ширшою, ніби це був той самий знак, якого він чекав. Ми рушили далі.

Дорога, якою ми йшли, колись була пустельною і дикою, але тепер вона була втоптана і вкрита слідами автомобілів - свідчення того, як світ поступово відроджувався. З кожним кроком ми наближалися до міста, того самого, звідки в мене колись стріляли, але де тепер жив Алекс. Місце, яке прихистило його і, можливо, стало для нього новою домівкою.

Я сповільнилася, відчуваючи, як щось усередині мене знову сковує. Але солдат, м'яко обійнявши мене, повів далі, впевнено ведучи до воріт. Я майже інстинктивно натягнула капюшон ще сильніше, щойно ми підійшли до охорони. Чоловік у військовій формі кивнув нам і щось сказав у рацію, після чого ворота з гучним скрипом почали відчинятися.

Ми зробили крок усередину, і я відразу ж відчула, як світ змінився. Тут було багато людей - набагато більше, ніж я очікувала. Вони ходили туди-сюди у справах, сміючись, розмовляючи, ніби всі небезпеки залишилися в минулому. Повз нас пробігла група дітей, на мить зупинившись, щоб з цікавістю і настороженістю подивитися на нас. Я ховала обличчя глибше під капюшоном, відчуваючи непереборне бажання сховатися самій, зникнути серед цих людей, яким більше не належала. Усередині все стиснулося. Бачила, як вони живуть, і це здавалося чимось таким далеким від мене, немов інша реальність, до якої вже не могла доторкнутися.

Роки самотності відучили мене від шуму, уваги і навіть від звуків живих голосів. Все тут здавалося настільки чужим і незвичним, що кожен крок давався важко. Люди продовжували жити, будувати свій новий світ, немов я й не існувала. Чоловік ішов поруч, упевнено ведучи мене вперед. Ми підійшли до невисокої будівлі, і мій ніс одразу вловив знайомий запах ліків. Лікарня?

Він ненадовго затримався, торкнувшись мого плеча, і тихо стиснув його, немов намагаючись заспокоїти мене. Я мимоволі відзначила його жест, але нічого в мені не видавало хвилювання.