Розділ 3 Тіні минулого

Ліна не могла забути того вечора. Момент, коли вона торкнулася руки Фаела, був наче вирізаний із часу — нерухомий і безмовний, як подих перед бурею. Після нього усе змінилося. Світ більше не здавався знайомим: навіть повітря, здавалося, стало щільнішим, насиченим чимось невидимим. Вітер більше не просто шумів у гіллі — він шепотів закляття, які, здавалося, були старшими за самі дерева. А місяць, віддзеркалюючись в озері, лишав на воді візерунки, що пульсували власним життям — незрозумілі, але тривожно близькі

Її відчуття з кожним днем  ставали сильнішими, ніби прокидалися з якогось глибокого сну. Вона відчувала емоції інших ще до того, як вони встигали вимовити слово: напруження в плечах, тремтіння в голосі, затримка дихання. І щоразу це пронизувало її наскрізь, залишаючи слід. Світ більше не був фоном — він жив, , дихав разом із нею. Все стало надто реальним,. Без сумніву в цьому була магія . Але не та, яку можна було вивчити  чи повторити за викладачем. Це була інша магія — тиха, як нічний дощ. Та, що не кидається в очі, а говорить зсередини. Вона не знала, звідки це прийшло — можливо, з неї самої. І хоча їй хотілося опиратися, в глибині душі вона вже розуміла: це не прокляття.

Фаел з’явився тоді, коли туман над озером почав розсіюватися, ніби сама природа вичікувала його повернення. Ліна стояла на березі, слухаючи, як вода торкається каміння, і вже не питала себе, скільки днів минуло. Час у цьому місці втрачав значення. Вона знала — він прийде.

Його постать виринула з міжсвіття спокійно, як тінь уранці. Мовчки. І коли він заговорив, слова прозвучали як продовження її власних думок:

— Ти готова йти далі?

Ліна не відповіла одразу. Її серце закалатало, але не від страху. Від чогось схожого на передчуття. Вона кивнула — коротко, не зовсім впевнено, але без сумніву. Назад дороги не було. Вечір, коли вона торкнулася його руки, щось у ній зламав — або розбудив. І тепер це «щось» виводило її з себе колишньої.

— Куди? — запитала вона тихо, хоча розуміла, що справжнє питання звучить інакше: до чого вони йдуть?

Фаел поглянув на неї так, ніби бачив не її обличчя, а весь шлях, що ще попереду. Його очі не блищали, не горіли — вони були глибокими, мов криниця, в яку можна впасти, якщо не тримаєшся за щось всередині себе.

“Ми йдемо в місце, яке ти ніколи не уявляла. Місце, де ти зможеш дізнатися, чому магія існує не тільки навколо, а й всередині тебе

І, зробивши крок до неї, він простягнув руку.

Ліна торкнулася його руки — і в ту ж мить земля під ногами зникла. Світ довкола знебарвився, розчинився у хмарах світла й тіней, і щось невидиме перенесло їх до нового місця.

Замість звичних лісів і полів перед ними зявилася  величезна бібліотека,. Стіни були побудовані з каменю, а замість книжок на полицях лежали сяючі камені, що випромінювали неймовірне світло. Ліна здивовано озирнулася.

— Це… школа магів?  — тихо спитала Ліна, не зводячи погляду з мерехтливих каменів.

— Ні, — відповів Фаел, його голос лунав спокійно, але глибоко. — Це не про ремесло. Тут маги вчаться розуміти себе. Бо жодне закляття не працює без твоєї волі. Без віри в те, ким ти є насправді.”

Ліна не до кінця розуміла, чому його слова так глибоко в неї влучають, але всередині щось зрушилося. Сумнів тінню ковзнув серцем, за ним — тривожна хвиля страху. І водночас — щось інше. Живе, неспокійне бажання пізнати більше. Віднайти себе.

— Я не впевнена, що готова прийняти таку силу, — тихо мовила вона, поглядаючи на Фаела. В її голосі звучало не лише вагання — а й розуміння: магія — це не просто дар. Вона здатна бути і благословенням, і тягарем.

“— Готова чи ні — доведеться, — відповів Фаел. — Світ вже змінюється. І те, теж змінюється, Ліно.

Ліна дивилася на нього мовчки. Його слова зачепили щось глибоко всередині — наче вона вже колись це чула, просто забула.У грудях поволі прокидалося дивне відчуття — знайоме, трохи неспокійне, але тепер уже не лячне. Це була не якась чужа сила, а вона сама, її власна частина. Те, що вона довго намагалася не помічати. І тепер, коли нарешті відчула це по-справжньому, повертатися назад уже не хотілося.