Розділ 30 Головний хол

Вони вийшли з кухні до великого підземного холу. Стеля здіймалася високо, підтримувана темними арками, що нагадували скручені кістки. Уздовж стін стояли покриті пилом старі статуї магістрів — їхні кам'яні погляди дивилися в безмежну порожнечу перед собою.

У центрі холу горіли поодинокі магічні світильники, від яких ішло слабке, мерехтливе світло. Воно не розганяло темряву, а лише підкреслювало її глибину.

Елліан ішов першим, тримаючи меч напоготові. Ліан'тель ішла поруч, її очі постійно нишпорили по кутках, готові в будь-який момент відреагувати на загрозу. Сайрен прикривав тил, час від часу накладаючи захисні печаті на стіни, щоб заблокувати можливі пастки.

— Ми близько, — прошепотів Сайрен, дивлячись на свій магічний кристал. — Зал із магістрами має бути прямо за цими дверима.

Перед ними височіли масивні подвійні двері, увінчані старим гербом академії — символом ока, оточеного спіраллю магічних знаків. Двері були вкриті темною руною, що пульсувала червоним світлом.

— Це захисна печать, — сказав Сайрен. — Відкрити її можна тільки зсередини… або силою.

Елліан підняв меч, його очі наповнилися рішучістю. Ліан'тель обережно поклала йому руку на зап'ястя.

— Ти знову ризикуєш витратити свою силу… — прошепотіла вона, стискаючи пальці.

Він м’яко глянув на неї, коротко кивнув.

— Якщо не зараз — то коли?

Він зібрався, і навколо нього почала збиратися темно-червона аура, схожа на палаючий туман. Ліан'тель відступила, прикриваючи Сайрена. Елліан зробив крок уперед, замахнувся і вдарив мечем по дверях. Від удару розлетілася хвиля сили, печать тріснула, закричавши немов жива, і розсипалася уламками світла.

Двері повільно відчинилися з жахливим скрипом. Усередині було темно, але вони відчули холодний подих старої магії та запах крові.

— Все, часу немає, — тихо промовила Ліан'тель, стискаючи кинджали.

— Пора закінчити це, — відповів Елліан, піднімаючи меч.

Вони разом переступили поріг залу. Світло кристала освітив простір: велика кругла кімната, посередині якої на кам’яних колах сиділи магістри — зв’язані, зранені, але ще живі. Над ними в повітрі витав Ельваріус, його постать оповивала темна, кривава аура, що переливалася, мов живий морок.

— Ви таки прийшли… — його голос був низьким і розкотистим, розливався по стінах залу, наче гуркіт грому. — Чудово. Ви вчасно. Мені не вистачало лише однієї жертви, щоб завершити мій ритуал.

Ельваріус простягнув руку, і з-під його плаща вирвалися чорні нитки енергії, почавши закручуватися у величезний символ над головами магістрів.

Ліан'тель стиснула зуби, її очі палали люттю. Елліан зробив крок уперед, меч світився яскраво, мов зоря. Сайрен промовляв захисні закляття, створюючи щити навколо магістрів.

— Сьогодні ти вже нікого не вб’єш, — глухо промовив Елліан, його голос звучав, наче удар грому в нічній тиші.

— Спробуй мене зупинити! — вигукнув Ельваріус, і магія почала вирувати навколо нього, мов чорна буря.

Повітря стало важким, наче застигла смола. Ліан'тель кинула швидкий погляд на Елліана: вона відчувала страх, але її любов і довіра до нього горіли сильніше. Вона знала — попереду смертельна битва, і тільки разом вони можуть перемогти.