Розділ 25 Полонені магістри

У великій залі Ради магістрів панувала хаотична тривога. На довгому столі горіли магічні кристали, переливаючись тривожним червоним світлом. Старі маги шепотілися між собою, обговорюючи криваву бійню серед адаптетів.

— Це був Ельваріус! — крикнув один із магістрів, білий від страху. — Ми знайшли його печатки на тілі юного Ареліана!

— Він зрадив нас… — глухо промовив інший, спершись на посох. — Ми повинні його зупинити.

Проте, коли магістри намагалися створити захисний бар’єр навколо зали, двері розчахнулися. У прохід ступив Ельваріус, укритий кривавими рунами, що пульсували зловісним світлом. Його очі світилися, наче дві жарини, і на обличчі грала спокійна, майже лагідна посмішка.

— О, мої шановні колеги… — промовив він, крокуючи вперед. — Хіба це привіт для старого друга?

Магістри спробували звести захисний купол, але Ельваріус лише махнув рукою, і руни розсікли простір, розбивши захист, мов скло. Один за одним маги попадали на коліна, зімкнуті невидимими ланцюгами магічної сили.

— Ви такі передбачувані, — зітхнув Ельваріус. — Завжди боїтеся за свою безпеку, ховаєтеся за бар’єрами та ритуалами.

Він пройшов між ними, оглядаючи кожного, ніби вибираючи трофеї. Потім підняв кинджал із рунічними письменами й тихо заговорив:

— Ви хочете знати, навіщо мені цей ритуал? Хочете знати, для чого потрібні ці невинні душі?

Він зупинився перед старим магістром Крітаном, схилився до нього і прошепотів прямо в обличчя:

— Я знайшов стародавній манускрипт у забороненому архіві, який ви так ретельно ховали. В ньому було написано про Сутність Безодні — первісне джерело магії, що існувало ще до створення світу. Якщо відкрити браму, я зможу злитися з нею й стати вічним. Я стану богом серед смертних!

Магістр Крітан здригнувся, на його чолі виступив холодний піт.

— Ти знищиш усе живе… — захрипів він.

Ельваріус розсміявся, звук його сміху рознісся, мов хрипкий подих чудовиська.

— Життя? Це всього лише мить. Справжня сила — це нескінченність. Ви всі застрягли у своїх страхах, тоді як я — йду далі.

Він провів лезом по повітрю, і магічні ланцюги стиснули магістрів ще сильніше.

— Ви ще послужите мені, — прошепотів він, — навіть у вашій немочі. Ваші душі додадуть останні штрихи до мого шедевру.

Його руни спалахнули кривавим світлом, заповнюючи залу. Магістри кричали, але їхні голоси розчинялися у смердючій тиші магічного катаклізму.

Ельваріус розкинув руки, підносячи кинджал догори, ніби приймаючи благословення самої Безодні.

— Ще трохи… — промовив він, усміхаючись, — і я стану тим, ким завжди мав бути.