Розділ 20 Світло після ночі

Ранкове сонце обережно пробивалося крізь важкі штори, кидаючи м’які золотисті смуги на підлогу і ліжко.

Ліан'тель повільно розплющила очі. Спершу вона відчула тепло — щось незвично затишне й заспокійливе. Вона лежала, притиснувшись спиною до міцних грудей Елліана. Його рука обіймала її за талію, пальці лежали на її животі, ніби не хотіли відпустити навіть у сні.

Вона відчула, як його подих торкається її шиї, теплий і рівний. Її власне серце забилося швидше, згадуючи ніч: як їхні губи шукали одне одного, як її тіло відгукувалося на кожен його дотик, як вони зливалися в одному подиху, одній хвилі жаги й довіри.

Ліан'тель обережно торкнулася його руки, провела пальцями по шраму, що перетинав його передпліччя. Вона завжди знала, що він воїн. Але тільки тепер зрозуміла, скільки в ньому ніжності під цією холодною, суворою оболонкою.

Вона ледь повернулася, щоб побачити його обличчя. Елліан вже не спав. Його очі були м'якими, без тієї звичної тіні гніву чи тривоги. Він дивився на неї, ніби боявся, що вона зникне, якщо він моргне.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона, трохи соромлячись свого голосу, що звучав тихіше й м’якше, ніж завжди.

Він усміхнувся. Та усмішка була рідкісною і дорогою, такою світлою, що Ліан'тель відчула, як щось тепле розливається по її грудях.

— Доброго ранку… — відповів він, торкаючись її щоки. Його пальці були теплими, ніжними. — Я… ніколи не думав, що побачу такий ранок. З тобою.

Вона не змогла втриматися і легенько поцілувала його. Цього разу поцілунок був іншим — спокійним, повільним, мов дотик вранішнього вітру.

— Мені теж здається, що я… вперше прокинулася, — тихо зізналася вона, злегка притулившись лобом до його лоба.

Декілька хвилин вони лежали мовчки. Їхні дихання звучали в унісон, серця билися поруч, створюючи власну, тиху мелодію.

Але в глибині обох уже жевріла тривога. Вони знали: попереду ще битви, ще небезпеки. Вбивця готував свій ритуал, а маги в академії почали щось підозрювати.

Та зараз, серед вранішнього сонця і теплоти їхніх обіймів, був лише цей короткий момент спокою — єдиний простір, де вони могли просто бути собою.