Розділ 18 Дотик що руйнує стіни

Кімната здавалась такою тихою, що навіть потріскування каміну здавалося грізним гуркотом. Елліан усе ще стояв, притискаючись чолом до її руки. Ліан'тель дивилася на нього — в його очах вона бачила не тільки людину, що носить гнів богині, але й дитину, яка колись лежала під зоряним небом і чекала смерті.

Її дихання стало важчим, пальці ковзнули по його щоках, до підборіддя. Елліан підняв погляд. В їхніх очах промайнула іскра — швидка, наче блискавка.

Ліан'тель зробила крок ближче. Її довгі сріблясто-білі пасма впали на його плече. Вона відчула, як всередині все горить: старі переконання, сумніви, заборони. Її темне серце дроу волало про небезпеку, але душа вперто тяглася до цього чоловіка.

Вона обережно нахилилася й торкнулася його губ своїми. Поцілунок вийшов спершу невпевненим, мов крок у темну печеру. Елліан завмер, ніби боючись зламати крихкий момент, але за мить його руки обережно лягли їй на талію, міцніше притягуючи до себе.

Ліан'тель відчула, як його теплий подих змішався з її холодним. Її серце билося, мов бойовий барабан перед битвою. Усе навколо зникло: минулі страхи, темні печери підземель, навіть його страшна сила — залишилися тільки вони двоє.

Вона не знала, скільки тривало це злиття. Чи то хвилини, чи вічність. Її душа здавалася оголеною, відкритою як ніколи. Коли вони відсторонилися, Ліан'тель залишила пальці на його грудях, відчуваючи шалений ритм його серця.

— Я… — почала вона, але слова застрягли в горлі. Замість пояснень вона тільки притулилася чолом до його чола, закриваючи очі.

Елліан міцно обійняв її, немов боявся, що вона розтане, зникне серед тіней.

В цю ніч, серед полум’я каміну, народилося щось нове. Щось сильніше за будь-яке прокляття. Навіть за силу богині гніву.