Розділ 17 Подарунок гніву

Вечір лінивими тінями огортав кімнати будинку. За вікнами тихо шуміли нічні комахи, іноді долинав спів пізніх птахів. Ліан'тель сиділа на широкому кріслі біля каміна, закутавшись у тонку ковдру. Її рука час від часу торкалася перев'язаного плеча, але зараз біль відходив на задній план.

Елліан стояв біля вікна, дивлячись у темряву міста. Його постать виглядала спокійною, але Ліан'тель відчувала напругу в кожному його русі. Нарешті він повернувся, повільно сів навпроти неї.

— Ти хочеш знати, що сталося тоді, коли я… показав свою справжню силу, — заговорив він хриплим голосом.

Вона кивнула, відчуваючи, як її дихання стає коротким. Їй було страшно. Страшно, але й водночас цікаво — так, як дитині страшно заглянути в темну печеру, але ще більше лякає не знати, що там.

Елліан вдихнув глибше.

— Я… не завжди був таким. У дитинстві я був хворобливим хлопчиком, кволим і слабким. Мене часто цькували, я майже не міг захистити себе. Одного разу мене залишили помирати в лісі. Я лежав серед моху й каміння, і вже бачив, як тьмяніють зірки над головою…

Його голос затремтів, і він відвів погляд, ніби повертався в ту ніч.

— Тоді до мене прийшла Вона… Богиня гніву. Вона постала серед темряви — вся у чорному полум’ї, з очима, схожими на прірви. Вона сказала, що я не повинен помирати так, як нікчема. Що в мені є іскра, яку можна запалити…

Він обережно розтиснув долоню, і Ліан'тель побачила тремтливе багряне світло, що спалахнуло в центрі його руки. Воно виривалося, мов жива істота, і за секунду згасло.

— Вона подарувала мені частину своєї сутності. Частку гніву. Частку прокляття. Взамін я маю боротися. Боротися проти несправедливості… проти тьми. Але щоразу, коли я користуюся цією силою, я відчуваю, як вона пожирає мене зсередини.

Ліан'тель слухала, і серце калатало у грудях. Її розум прагнув відвернутися, закритися від цієї страшної правди. Богиня гніву… Чи могла вона уявити, що зв’яже свою долю з людиною, у якій горить така темна іскра?

Але замість страху вона відчула щось інше. Співчуття. І… ще щось тепліше, тривожніше.

Елліан нахилив голову. Його голос став тихим:

— Я розумію, якщо після всього… ти захочеш піти. Це небезпечна сила. Я не завжди можу її стримати.

Ліан'тель підвелася. Повільно підійшла до нього, її погляд пронизував його очі. Вона відчула, як під шкірою її власні емоції рвуться назовні: страх, надія, гнів, ніжність.

Вона торкнулася його обличчя холодними пальцями.

— Ти думаєш, що я не знаю, що таке тьма? — прошепотіла вона. — Я народилася у ній. Я — дроу. Я виросла серед інтриг і крові. Але ти… Ти віддався темряві, щоб рятувати інших.

Її голос затремтів. Вона хотіла відвернутися, втекти, але замість цього вперше дозволила собі кинути зброю свого серця.

— Я… Я не знаю, ким ми можемо стати. Я не знаю, чи зможу колись повністю довіритися тобі. Але… — її пальці ледь помітно тремтіли на його шкірі. — Я тут. Поки що я поруч.

Елліан здався, опустивши голову до її руки. І в цю мить, серед тіні й полум’я, народилася крихітна надія.