Розділ 14 В тишині будинку

Ліан'тель стояла перед великим, двоповерховим будинком. Його стіни були з темного каменю, а дах прикрашали різьблені дерев'яні балки, вкриті символами, значення яких вона не одразу зрозуміла. Вікна світилися теплим світлом, і в той момент будинок видався їй острівцем спокою серед світу, що палав у хаосі.

Вона торкнулась свого плеча — рана ще боліла, хоча перев'язка й есенція Елліана вже зробили свою справу.

— Ось ми й прийшли, — озвався Елліан, відчиняючи важкі дубові двері.

Ліан'тель увійшла всередину. Її очі одразу почали бігати по кімнаті: на полицях стояли книги — сотні книг, старі сувої, кристали, трави у скляних посудинах, різьблені статуетки та дивні амулети. Повітря мало легкий запах старих сторінок і лісових квітів.

Вона відчула, як щось тепле розливається всередині. Вперше за довгий час вона відчула… дім.

Піднявшись на другий поверх, вона оглянула спальню. Там було просто: широке ліжко, столик із лампою, шафа, кілька картин із пейзажами. Але саме ця простота була їй ближчою за холодні мармурові коридори підземних палаців дроу.

Ліан'тель повільно сіла на ліжко й притулилася спиною до стіни. Вона вдихнула глибше, заплющила очі.

Я вже так далеко від дому…
І я вже так прив'язалася до нього…

Її думки билися, мов птахи об грати. Вона пригадала, як він захищав її, як його очі горіли, коли вона була поранена. Але водночас вона не могла забути той потік темної сили, що вибухнув із нього. Вона бачила багато смертей у своєму житті, але такої могутності — ніколи.

Я… Я повинна бути з дроу. Моє місце під землею. Ми — тінь, ми — ніч…

Вона провела пальцями по мечу біля себе.

Але чому тоді серце б’ється, коли я бачу його? Чому я боюся, але хочу бути поруч?..

Знизу долинули кроки Елліана. Він щось готував на кухні, час від часу поглядаючи на двері до її кімнати. Ліан'тель знала: ввечері він розповість їй все, розкриє свою справжню суть.

Вона відчула, як їй захотілося закрити всі двері й втекти в темряву печер, подалі від сонця й цих страшних емоцій. Але вже було пізно. Вона прив'язалася до нього сильніше, ніж могла собі дозволити.

— Нехай… — прошепотіла вона сама собі. — Спочатку почую його історію… А тоді вирішу.

Вона знову торкнулась рани, відчула пульсуючий біль. Але цей біль був нічим порівняно з тим, що палало в її грудях.

Ліан'тель піднялася, підійшла до вікна й вдивилася в нічне місто. Її рука мимоволі стиснула кулон на шиї — старий оберіг її матері.

Що чекає мене далі? Що чекає нас?

Вона не знала. Але вже була готова дізнатися.