Розділ 13 Уламки правди

Елліан стояв над тілом останнього убивці, витираючи зі свого клинка темну рідину, що вже не була просто кров’ю. Він важко дихав, намагаючись стримати хвилю адреналіну й гніву, яка ще досі вирувала в його грудях.

Поруч Ліан'тель, тримаючись за перев’язану руку, мовчки дивилася на нього. Її очі, хоч і наповнені болем, все одно не відводилися від нього ані на мить.

Елліан ковтнув повітря, обережно підійшов до неї.

— Ліан'тель… Я хотів би пояснити… Я мушу сказати тобі, як отримав цю силу, і чому ховав її… — він говорив тихо, його голос тремтів, мов натягнута струна.

Ліан'тель підняла здорову руку й різко зупинила його.

— Ні, — сказала вона, її голос був холодним, але в ньому звучала втома. — Зараз не час для сповіді.

Вона зітхнула й трохи нахилила голову, намагаючись тримати себе в руках.

— Ми ще не у безпеці. Твої слова… — вона зупинилася, наче важко було продовжувати. — Твої слова можуть чекати.

Вона подивилась йому просто в очі.

— Ми дістанемось твого будинку, відпочинемо, укріпимось… І тільки тоді ти розкажеш мені все. Без брехні.

Елліан завмер. Мить здавалось, що він ось-ось скаже щось ще, але потім лише кивнув. Його очі наповнилися розумінням і, можливо, навіть полегшенням.

— Гаразд, — мовив він нарешті. — У моєму домі. Там я розкажу все.

Ліан'тель відвернулась, поправила меч за спиною й кивнула у напрямку дороги.

— Тоді ходімо. Нас уже чекають.

Вона рушила вперед, хоч рухи її були повільні через рану. Елліан наздогнав її й мовчки йшов поруч. Його погляд тепер раз по раз звертався на неї — у ньому було щось, чого раніше не було видно: страх втратити довіру й водночас рішучість захистити її будь-якою ціною.

Вони мовчки прямували до міста, що вже проглядалося між деревами. Попереду чекала розмова, яка могла змінити все між ними.

А позаду, на залитій місячним світлом лісовій галявині, залишалися тіла тих, хто мав їх убити. І темні хмари вже збиралися над Академією, готуючи найстрашніший удар.