Розділ 12 Розкриття

Вони ішли вже кілька годин. Ліан'тель знову й знову перевіряла лезо свого меча, тоді як Елліан час від часу поглядав на небо, оцінюючи час. Місто було зовсім близько. Залишалося всього дві години, і вони нарешті змогли б укритися й обміркувати подальший план.

Але тоді…

— Зупинись! — Елліан різко простяг руку, зупиняючи Ліан'тель.

Вона завмерла, прислухаючись. З густої тіні лісу почувся тихий шелест, мовби листя під ногами невидимих звірів. І в ту ж мить навколо них виповзли постаті — семеро тіньових убивць, обличчя яких ховали срібні маски.

— Засідка… — прошепотіла Ліан'тель, блискавично вихоплюючи меч.

Перший нападник кинувся на Елліана, але той ухилився, розвернувшись із надзвичайною швидкістю. Ліан'тель вступила в бій одразу, рухаючись так, як тільки може дроу, — швидко, різко, смертельно точно.

Вона встигла відбити кілька атак, коли одна з тіней різко змінила траєкторію й пробила її захист. Лезо вп’ялося їй у передпліччя, кров бризнула на землю. Ліан'тель скрикнула, але не впала, стискаючи поранену руку.

— Ліан'тель! — вигукнув Елліан. У його очах спалахнула лють.

Він відкинув убивцю, що навис над ним, і раптом його тіло оповила хвиля темної енергії. Його очі засвітилися білим вогнем, а довкола нього здійнявся вітер, здіймаючи пил і листя.

— Досить! — пролунав його голос, низький, наче рев грому.

Одним помахом руки він розсік простір, і перший убивця впав, розділений надвоє. Інший кинувся тікати, але Елліан простягнув долоню, і чорні ланцюги вирвалися з-під землі, стягуючи ворога в пил.

Ліан'тель, затискаючи рану, спостерігала, як він рухався — мов древній бог помсти. Убивці падали один за одним, не встигнувши навіть зреагувати. Рештки їхніх тіл горіли у світлі його магії, а повітря наповнилося запахом попелу.

Нарешті останній убивця з криком відчаю впав на землю. Елліан зупинився, його дихання було важким, а очі ще палахкотіли.

Він обернувся до Ліан'тель. Її погляд був приголомшений — в ньому змішалися страх і захоплення.

— Ти… весь цей час… — прошепотіла вона, відступаючи на крок.

Елліан опустив руку, його очі поступово згасали. Він зробив крок до неї.

— Я не хотів, щоб ти бачила це, — сказав він тихо, але твердо. — Але я більше не можу ховати свою силу.

Він нахилився до неї, оглянув рану, дістав маленький флакон з лікувальною есенцією й почав обережно обробляти її руку.

Ліан'тель не відводила від нього погляду. Її дихання було частим, а серце билося, мов навіжене. Вона відчувала, як у ній борються страх і якась потаємна радість.

— Чому ти приховував це? — спитала вона, ледь чутно.

Елліан глянув їй у вічі, і в його погляді не було більше тіней.

— Бо колись я вже втратив усе через цю силу. Я не хотів втратити тебе.

Її очі затремтіли, але вона не відповіла. Лише стиснула його руку, коли він завершив перев'язку.

Вони стояли серед мертвих убивць, серед крові та попелу. Попереду залишалася лише одна мета — дістатися міста й розкрити все, поки не стало пізно.

Але тепер Ліан'тель бачила Елліана по-іншому — не лише як детектива, а як воїна, в якому ховалися страшні таємниці й сила, здатна змінити хід всієї історії.