Розділ 10 Сліди крові

Елліан розплющив очі ще до світанку. Тьмяне передранкове світло просочувалося крізь темні гілки, розмиваючи межі між ніччю і днем. Він обережно підвівся, прислухаючись до шелесту лісу.

Ліан'тель ще спала, сидячи, притулившись спиною до дерева. Її обличчя здавалося спокійним, майже мирним — рідкісне видовище для того, хто завжди жив у тіні меча.

— Час рухатись, — тихо сказав він, нахиляючись до неї.

Вона розплющила очі різко, мов хижак. Але коли побачила його, повільно розслабилась.

— Слід ще теплий? — запитала вона, зітхнувши.

— Так, але ми мусимо поспішати, — відповів Елліан, поправляючи свій плащ. — Він уже далеко попереду.

Вони ішли кілька годин поспіль. Елліан зосереджено вивчав кожен зламаний пагін, кожен слід бруду. Ліан'тель рухалась поруч мов тінь, готова в будь-яку мить вихопити кинджал.

Раптом він зупинився, нахилившись над землею.

— Тут… — він торкнувся пальцями темної плями на траві. — Він скористався порталом. Слід обривається.

Ліан'тель різко випросталася, її очі спалахнули роздратуванням.

— Прокляття! — прошипіла вона. — Ми так близько були…

Елліан опустив погляд на її стиснуті кулаки. Він відчував той же гнів. Але зараз не було часу на розпач.

— Потрібно відновити сили й продумати, як рухатись далі, — сказав він. — Є невелике селище неподалік. Поповнимо запаси і підемо до міста. Мій дім там недалеко від центру. Можливо, зможемо знайти зачіпки.

Вона кивнула, намагаючись втримати холодну маску. Але він бачив, як її плечі ледь здригалися від люті.

Коли вони наблизилися до селища, обох охопило тривожне передчуття. Повітря було пронизане запахом крові та попелу.

Перше, що вони побачили — безліч тіл. Хтось лежав біля криниці, хтось біля власного порога, обіймаючи дітей. Старий чоловік, стоячи на колінах, тихо гойдав тіло жінки, закриваючи її очі.

— Ні… — тихо прошепотів Елліан. Він швидко рушив уперед, нахилився до одного з тіл. — Всі рани — магічного походження.

Ліан'тель стояла, стискаючи руків’я меча, так сильно, що кісточки пальців побіліли. Її погляд метався між тілами.

— Це… ритуал, — сказала вона нарешті. — Він висмоктав із них життєву силу. Йому потрібна енергія для чогось великого.

Елліан підвівся, його обличчя було блідим, але погляд — холодним і зосередженим.

— Це означає, що він готує щось значно більше. Щось, що загрожує не лише Академії, а й усьому місту…

Вони обоє мовчки дивилися на жах, що розкинувся перед ними.

Ліан'тель наблизилася до нього, її голос тремтів від стриманого гніву:

— Ми повинні зупинити його. Навіть якщо доведеться пройти крізь пекло.

Елліан кивнув і поклав руку на її плече. Вона не відштовхнула — лише коротко глянула в його очі. Там, серед люті й болю, горіла іскра рішучості.

— Ми разом, — сказав він. — І ми не дамо йому завершити задумане.

Вони вирушили далі, через зруйноване селище, обминаючи тіла та понівечені будівлі. Попереду чекало місто — і страшна правда про те, ким насправді був їхній ворог.