Розділ 9 Тінь серед світла

Він ішов нічним лісом так тихо, що навіть нічні птахи не чули його кроків. Його подих був рівним, погляд — холодним і зосередженим. На плащі ще лишалися крихітні плями крові, але він встиг приховати біль і затягнути рану.

Їм не зловити мене. Вони занадто прив'язані до своїх почуттів, своїх наївних переконань…

Він дістав із кишені срібний кулон і обережно витер з нього темні плями. Усередині кулона був маленький кристал — чорний, як беззоряна ніч. Він затиснув його в долоні й шепотів стародавні слова, від яких навіть вітер завмирав.

Коли закінчив, піднявся, і його постать розчинилась серед дерев.

Дорога до Академії лежала через підземний хід, відомий лише небагатьом. Він знав кожен його камінь, кожен виступ. Цей хід будувався багато років тому, ще коли Академію захищали від розбійників і демонів. Тепер же він слугував йому, вбивці, як ідеальний шлях додому.

"Додому". Він посміхнувся сам до себе.

Коли він ступив у головний зал Академії, світло кристальних ліхтарів упало на його обличчя. Він привітно кивнув вартовим, і ті відразу схилили голови.

— Пан Естріл! Ви вже повернулись! — вигукнув один із молодих учнів.

Естріл легко усміхнувся, тепла, щира посмішка, яку всі тут знали й любили.

— Так, дорога була довгою, — сказав він, поклавши руку на плече учня. — Але завдяки вам, моя юна варто, Академія в безпеці.

Учень засяяв гордістю. Він навіть не помітив легкого подиху смерті, що стелився за Естрілом, наче тінь.

Далі по коридору до нього підбігла жінка в блакитному мантії.

— Наставнику Естріл, рада, що ви повернулись! Учора ми отримали тривожні новини про напад у Північних тунелях. Ви нічого не чули?

Естріл нахилив голову, здавши вигляд стурбованого.

— Жахливо, жахливо… Я саме був у дорозі й нічого не знав. Обов'язково допоможу розслідуванню.

Вона вклонилася й побігла далі, розносячи накази по залу. Естріл провів її поглядом, і на мить його посмішка зникла, розчинившись у темряві його думок.

Вони навіть не підозрюють… Академія вважає мене стовпом світла, героєм, вчителем. Але всі ці діти — маріонетки. Вони й не здогадуються, що вчаться у того, хто готує їх для зовсім іншої мети.

Він зайшов до своєї кімнати. Витягнув той самий чорний кристал і поставив його на стіл. Його пальці ковзнули по древніх символах, що горіли тьмяним багряним світлом.

— Вони все ближче, — пробурмотів він. — Але якщо все піде за планом, коли вони дістануться сюди, буде вже пізно.

Естріл підняв голову, глянув на себе у дзеркало.

— Елліане, Ліан'тель… — він вимовив їхні імена, наче смакуючи їх. — Ви хочете правду? Добре. Прийдіть. Я покажу вам справжнє обличчя цього світу.

За дверима його кімнати проходили учні, хтось сміявся, хтось сперечався про уроки магії. Жоден із них навіть не уявляв, що в тіні сидить справжній монстр — і що Академія вже давно не та святиня знань, якою всі її вважали.