Розділ 8 Біля багаття

Ніч огорнула ліс густим серпанком. Холодний вітер грався сухим листям, шелестячи між корінням і голими гілками. Елліан розпалив багаття біля старого пня, обклавши його камінням, щоб полум’я не розлетілося.

Ліан'тель сиділа навпроти, схрестивши ноги, знявши шолом і накинувши плащ на плечі. Її сріблясті очі відсвічували відблисками вогню, і навіть у цій тьмі вони виглядали, ніби світяться зсередини.

Елліан підкинув у багаття ще одну гілку, подивився на полум’я й нарешті заговорив:

— Я народився у Сірій Долині. Знаєш таке місце?

Ліан'тель похитала головою.

— Маленьке гірське селище, постійні дощі, каміння, голод… Мій батько був ковалем, матір — травницею. — Він замовк на мить, поглянув у небо. — Батько зник під час набігу розбійників. Мені тоді було дев'ять. Мати померла від лихоманки. А я… Я виживав як міг.

Ліан'тель слухала уважно, не відводячи очей. У її погляді не було жалю — тільки розуміння.

— Мені довелося стати сильним, — він усміхнувся, але посмішка була гіркою. — Навчитись брехати, красти, відчувати, хто говорить правду, а хто готується встромити ніж у спину. А потім… — Він на мить замовк. — Потім з’явилася Академія. Вони знайшли мене, навчили мислити як мисливець. Але є речі, які я не можу розповісти навіть тобі.

Ліан'тель опустила погляд на свої руки, довгі пальці, які тримали кинджал або меч із тією ж легкістю, з якою інші тримають перо.

— У нас немає дитинства, — сказала вона тихо. — Під землею ти дорослішаєш тоді, коли вперше бачиш кров на своїх руках. Мене тренували ще змалку. Ми живемо серед каменю, під землею, серед отруйних грибів і павуків. Слабкий не виживає. Сильний — теж помирає, якщо не вміє ховатися.

Вона глянула на нього, і її голос став ще тихішим.

— Я ніколи не знала тепла. Ні сім’ї, ні вогнища. Тільки темрява й холод. У мене було лише зброя. І тиша.

Він простягнув руку й торкнувся її долоні. Спочатку вона смикнулася, але не відсмикнула руки.

— Знаєш… — тихо мовив він. — Можливо, ми обидва шукаємо одне й те саме. Місце, де ми не мусимо ховатися.

Ліан'тель ковтнула повітря, її очі затуманилися. Вона хотіла щось сказати, але зупинилася. Її губи тремтіли.

Я не можу… Я дроу. Це все неправильно.

Але тепло його руки проривалося крізь усі її бар'єри, і навіть холодна ніч не могла заглушити цього відчуття.

Вона легенько стиснула його пальці у відповідь, ніби визнаючи, хоч і не готова озвучити. Її голос затремтів:

— Я не вмію… бути поруч. Я боюся цього.

Елліан усміхнувся ледь помітно, нахилився трохи ближче.

— Я теж не вмію. Але, здається, ми можемо вчитись разом.

Вогонь потріскував, кидячи відблиски на їхні обличчя. Їхні тіні зливались на землі в єдину фігуру. Вона не сказала більше нічого. Лише сиділа, відчуваючи його руку у своїй, слухаючи як шумить ліс навколо, і як вперше за все своє життя серце б'ється не для бою, а для когось іншого.