Розділ 7 Світ над темрявою

Вона стояла на кам’яній плиті, звідки видно було далекий горизонт. Там, де небо торкалося землі, сріблясті хмари плавали повільно, як велетенські медузи в морі світла. Вітер торкався її обличчя, проникав під броню, втираючись у волосся, як невидима рука.

Ліан'тель заплющила очі. Вона відчувала кожен подих повітря, кожен запах — сирий мох, хвоя, метал крові. Цей світ був чужий. Небезпечний. Занадто відкритий. Під землею її укривали темні тунелі, камінь був стіною й дахом водночас. Там, унизу, кожен рух мав сенс: тиша була мовою, погляд — загрозою або запрошенням.

А тут... тут усе кричало.

Вона ледь стримувала бажання бігти назад у темряву. В обійми каменю, у темряву, де не існувало неба й безмежної свободи, яка її лякала.

Її погляд ковзнув на Елліана. Він ішов поруч, уважно оглядаючи кожен кущ, кожну тріщину, шукаючи сліди. Рухався впевнено, без страху. Коли він обертався до неї, його очі світилися теплом і тихим сумом, мовби він розумів її страхи.

Ліан'тель відвернулася.

Я не можу… Я не повинна…

Вона відчула, як усередині неї ворушиться щось важке й тепле. Це було так дивно. Вона — найомниця, дроу, холодна й вільна. Її вчили, що кохання — це слабкість. Що дроу може бути з дроу, бо тільки в темряві можна зрозуміти один одного.

Ми живемо й помираємо серед каменю. Ми не для неба.

Але його дотик… Коли він торкався її руки в тунелі… Коли закривав її від неба своїм плащем… Її серце билося так, ніби шукало ритм, від якого вона тікала все життя.

Ні… це неможливо.

Вона спробувала придушити цей потяг. Зробила крок у бік, від нього. Закрила обличчя каптуром.

Та всередині щось лунало: слабке, але нестримне. Її пальці здригалися, коли він наближався. Її дихання ставало рваним. Вона відчувала, що ще трохи — і вона зламається.

Я дроу. Моя пара — лише той, хто знає темряву. Я не можу жити під цим жахливим небом, поруч із ним…

Але думки розсипалися, коли він упіймав її погляд. Його очі — теплі й трошки втомлені — мовили до неї більше, ніж будь-які слова. І щось усередині неї кричало: «Я хочу бути поруч!»

Ліан'тель різко відвернулася, притиснувши руку до грудей.

— Все добре? — обережно спитав він.

Вона зробила глибокий вдих, ховаючи емоції під маскою холодної найомниці.

— Просто… світло дратує. — Її голос звучав рівно, хоч пальці все ще тремтіли.

— Я зрозумію, якщо ти захочеш повернутися, — тихо відповів він. — Я не змушую тебе йти далі.

Ліан'тель на мить заплющила очі. Він не змушує. Він просто поруч. І саме це лякало її найбільше.

— Я піду, — сказала вона, дивлячись уперед. — Ми знайдемо його.

А всередині голос шепотів: «Я хочу бути біля тебе. Я хочу відчути твою руку ще раз. Я хочу подивитися на це прокляте небо з тобою.»

Вона зробила крок вперед, змусивши себе знову стати холодною тінню. Але навіть найглибша тінь не може повністю втекти від світла, якщо воно вже пробилося всередину.