Розділ 6 Під небом

Сліди були чіткі, хоч і поспіхом замасковані. Елліан йшов уперед, нахилившись, раз за разом торкаючись уламків синього скла й крихт дивної темної смоли. Ліан'тель ішла слідом, мов тінь, але дедалі частіше кидала неспокійні погляди вгору.

— Ми вже близько, — пробурмотів Елліан. — Сліди ведуть до старих вентиляційних тунелів, що виходять на поверхню.

Ліан'тель зупинилася. Її пальці міцно стиснули руків'я меча.

— Поверхня… — вона прошепотіла так тихо, ніби боялася, що навіть камені почують. — Я ніколи там не була.

Вона підняла погляд. Угорі вже видно було слабке світло — сіре, холодне, але водночас нестерпно яскраве для очей дроу. Її зіниці звузилися, а шкіра на обличчі зблідла ще більше.

Елліан підійшов ближче й обережно торкнувся її руки.

— Ми підемо разом. Ти не одна.

Ліан'тель відвела погляд, але її пальці на мить затремтіли, стискаючи його руку. Вона зробила крок уперед, потім ще один.

Вони вибралися через вузький тунель, і Елліан перший піднявся нагору. Розчистивши прохід, він подав руку Ліан'тель. Вона, затримавши подих, ступила у холодне, незнайоме повітря.

Світло вдарило їй у очі, мов лезо. Вона різко відступила, впавши на коліна. Її срібні очі наповнилися сльозами — не від болю, а від надмірної яскравості. Вона втупилася в небо.

— Це… небо? — її голос затремтів.

Елліан обережно прикрив її голову своїм плащем.

— Так. Це небо. І воно твоє тепер, якщо захочеш.

Ліан'тель витерла сльози, погляд ще тремтів, але в ньому з’явилась іскорка. Вона повільно підвелася, тримаючись за його руку.

Навколо них розстелялися руїни старої фортеці. Кам'яні вежі, порослі мохом, похилені мури й тріщини — усе це дихало минулим. А серед розбитих плит виднілися криваві сліди й уламки синього скла.

— Він десь тут, — прошепотів Елліан, нахиляючись над плямами крові. — І він поранений.

Ліан'тель нарешті відкинула плащ, повільно озираючись. Її рука вже була на мечі. Очі, хоча ще боліли від світла, горіли рішучістю.

— Нехай небо буде свідком, — сказала вона, піднімаючи голову. — Я вполюю його.

Елліан відчув, як у ньому щось змінюється. Він більше не бачив у ній лише небезпечну найомницю чи холодну дроу. Він бачив воїна, готового битися за свою свободу. І, можливо, за нього.

Десь попереду шелестів вітер, розносячи запах крові й диму. Вбивця ще був близько. І тепер вони обоє йшли за ним — під небом, якого Ліан'тель так боялася й так жадала побачити.