Розділ 4 Рани тіні

Темрява стискалася навколо, дихала й шепотіла. Гримарх виринув із мороку, величезний, наче примара з іншого світу. Його тіло змінювалося щомиті: часом нагадувало старого мага з витягнутим обличчям, часом — потворну тінь із багатьма руками.

Ліан'тель кинулася вперед першою. Її клинок засвітився срібним полум’ям, розрізаючи щупальця темряви. Елліан дістав кинджал, обвитий рунами — подарунок від архімага ще за часів його юності. Вони билися, наче одне ціле: вона танцювала серед тіней, він прикривав її спину.

Гримарх ревів, відкидаючи кам'яні уламки, здіймаючи магічні хвилі, які шматували повітря. Нарешті, коли Ліан'тель встромила меч у саме серце темної потвори, Елліан одночасно вдарив кинджалом у основу черепа. Гримарх завив, зламався і впав, розсипаючись на туман.

Ліан'тель відступила, важко дихаючи.

— Він… був ослаблений, — прошепотіла вона. — Хтось уже напав на нього раніше.

Елліан нахилився над тілом тіні, уважно оглядаючи рештки. Там, де мав бути магічний «серцевий вузол», виднілися сліди рани — тонкі, як від голки, але глибокі. Схоже, хтось хотів убити гримарха ще до їхнього приходу.

Ліан'тель знайшла уламок чорної стріли з кістяним наконечником.

— Це не з наших арсеналів. Дроу не використовують кістяні наконечники. Це… робота з поверхні. Можливо, мисливці на магічних істот.

Елліан підняв уламок. Його серце билося швидко: він зрозумів, що це була спроба знищити гримарха тихо й швидко, а їх присутність стала випадковістю. Убивця знав, що гримарх ослаблений після поглинання Тіранора, і скористався цим. Але він не встиг завершити справу.

— Він тікав у поспіху, — пробурмотів Елліан, роздивляючись землю навколо. — Дивися: тут слід від підошви. І ще — уламок синього скла.

Ліан'тель присіла поруч. Її очі світилися, вона вдихала запах повітря.

— Цей запах… Солодкий, з нотами мертвих квітів. Це відома отрута для паралічу магічних істот. Він готувався довго. Але щось пішло не так.

Елліан глянув на неї.

— Ми маємо знайти його. Інакше всі сліди до справжнього замовника зникнуть.

Ліан'тель підвелася й поклала руку йому на плече. Її дотик був холодний, але водночас дивно заспокійливий.

— Ми знайдемо його, — сказала вона. — Я тобі допоможу.

Елліан підняв голову й зустрівся з її поглядом. Її срібні очі вже не здавалися холодними. Він бачив у них щось більше: біль, самотність, і… надію.

— Дякую, Ліан'тель. — Він ніжно торкнувся її руки.

Вона нічого не відповіла, але не відвела руки. І серед мороку Підмістя, серед залишків тіней і кісток, вперше за багато років Елліан відчув, що він не сам.