Розділ 3 Срібні очі найомниці

Коли Елліан погодився на пропозицію Ваел'тена, він не одразу помітив, що одна з дроу мовчки підійшла ближче. Вона стояла осторонь, спираючись на вигнутий клинок із рунами, що світилися блідим сріблом. Її волосся було заплетене в безліч тонких кіс, а шкіра відливала синюватим відтінком.

Але найбільше його вразили її очі — холодні, сріблясті, такі глибокі, що здавалися порталом у нічне небо.

— Це Ліан'тель, — промовив Ваел'тен. — Вона проведе тебе до лігва гримарха. Найкраща серед наших мечниць. І найнебезпечніша.

Ліан'тель мовчки підійшла ближче, схиливши голову. Її рухи були граційними, як у дикої кішки, і водночас небезпечними, наче натягнута струна арфи перед ударом.

— Не заважай мені, — прошепотіла вона, проходячи повз Елліана. — І не думай, що виживеш без моєї допомоги.

Її голос був низьким, трохи хриплим, але чомусь чіпляв за саме серце. Елліан на мить завмер, втративши дар мови. Його очі зустрілися з її, і він відчув, як у грудях щось зрушилось — відчуття, яке він давно вважав мертвим.

Вони рушили темними тунелями. Ліан'тель рухалася попереду, іноді обертаючись і кидаючи короткі, гострі погляди. Під час коротких зупинок вона чистила свій клинок, тихо нашіптуючи дроу-молитви — стародавні заклинання, що посилювали лезо.

— Ти давно працюєш із Ваел'теном? — обережно запитав Елліан, намагаючись розрядити напругу.

— Я не працюю. Я виживаю, — відповіла вона, навіть не дивлячись на нього. — В цьому світі дроу кожен твій вдих — це борг, а кожен крок — пастка.

Елліан кивнув. Він розумів її більше, ніж хотів би визнати.

Згодом вони натрапили на групу шаддарів. Ліан'тель діяла блискавично: її клинок розривав темряву, розсікаючи безокі тіні на шматки. Елліан уперше бачив, як вона б'ється: кожен її рух був танцем смерті, водночас жорстоким і прекрасним.

Після бою вона сіла поруч, обтираючи кров із меча. Елліан сів навпроти, дивлячись на неї.

— Чому ти залишилася тут? Могла б піти нагору, знайти інше життя.

Ліан'тель повільно підняла голову. Її очі на мить стали м'якшими.

— Світ нагорі не для нас. Дроу бачать у темряві. Ми народжені серед каменю й тіней. Мене не приймуть там… як і тебе.

Елліан здригнувся. Її слова пронизали його, мов лезо.

— А якщо я скажу, що хотів би забрати тебе звідси? — тихо запитав він.

Ліан'тель мовчала. Потім вона раптом нахилилася вперед і торкнулася його обличчя холодними пальцями. Її дихання обдало йому шию, а срібні очі світилися поруч.

— Не обіцяй того, чого не зможеш виконати, — прошепотіла вона і різко відвернулася.

У грудях Елліана горів вогонь, який він не відчував ще з юності. Йому хотілося схопити її за руку, обійняти, сказати, що вони зможуть втекти разом. Але замість цього він лише стиснув кулак.

Попереду темрява ворушилася. Гримарх був близько. І тепер Елліан розумів: він боротиметься не тільки за свою душу, а й за Ліан'тель.