Епілог

Минув місяць. Леся повернулася до міста, але воно вже не здавалося їй таким самим, як раніше. Шум машин тепер нагадував гуркіт гірських обвалів, а високі скляні будинки — велетенські крижані скелі.

​Вона сиділа у своїй кімнаті, дивлячись на вечірнє небо. На робочому столі, поруч із ноутбуком та підручниками, лежав той самий чорний щоденник. Бабуся Марія наполягла, щоб Леся забрала його з собою. «Він вибрав тебе, — сказала вона на прощання. — Тепер це твоя ноша і твій захист».

​Леся провела пальцем по шраму на долоні. Око було ледь помітним, але іноді, коли вона проходила повз дзеркала, їй здавалося, що символ на мить спалахує тьмяним сріблом.

​Раптом на телефон прийшло повідомлення. Це був Артем. Справжній Артем.

​Артем: «Привіт! Слухай, я тут гуляв у лісі біля тої старої вежі, де ми збиралися піти на пікнік... Знайшов твій браслет. Але дивно — він наче вріс у кору старої сосни. Приїжджай наступного літа, забереш?»

​Леся посміхнулася, але в її очах промайнув смуток. Вона знала, що браслет не просто «вріс». Гірський Гість залишив їй нагадування. Він не зник, він просто пішов у тінь, чекаючи свого часу.

​Вона відкрила щоденник на першій чистій сторінці. Взяла ручку і впевнено написала:

«Я — Леся, остання з роду Ганни. І це мої хроніки».

​Як тільки чорнило торкнулося паперу, за вікном, посеред галасливого міста, на мить запала абсолютна тиша. А потім здалеку, ніби з самих Карпат, долетів ледь чутний звук трембіти.

​Леся закрила книгу. Вона більше не боялася. Вона знала: що б не прийшло з темряви, вона готова зустріти це з відкритими очима.