Розділ 3 . Ціна завершення

Артем — чи те, що прийняло його подобу — зробив крок у кімнату. Його рухи були неприродно тихими, ніби він не торкався підлоги, а ковзав по ній. Чорний дим у його ліхтарі закрутився швидше, і в хаті стало так холодно, що побіліло дихання.

​— Бабусю! Прокинься! — Леся кинулася до скрині, намагаючись розірвати чорне коріння, що обплутало стареньку. Але коріння було твердим, як камінь, і пахло сирою землею.

​— Вона не чує тебе, Лесю, — голос Артема тепер звучав звідусіль: зі стін, зі стелі, навіть із кутків кімнати. — Вона стала частиною застави. Але застава заслабка. Ти почала читати — ти маєш закінчити. Тільки останнє слово може або зачинити ці двері, або розчахнути їх назавжди.

​Леся озирнулася. Щоденник прабаби Ганни лежав прямо на грудях сплячої бабусі Марії. Його сторінки самі по собі горталися від невидимого вітру. Чорне око на руці дівчини почало пульсувати, віддаючи гострим болем.

​— Де воно? Де останнє слово? — вигукнула Леся, хапаючи щоденник.

​— На останній сторінці, написаній кров’ю тих, хто боявся, — Артем посміхнувся, і його зуби на мить здалися гострими трісками темного дерева.

​Раптом вікно в світлиці розлетілося на друзки. Але всередину влетіло не каміння. У кімнату почали вповзати живі гілки ялин. Вони рухалися, як щупальця, обплітаючи меблі, розбиваючи посуд на полицях. Будинок буквально помирав, стаючи частиною хащі.

​Леся гарячково гортала щоденник. Сторінки були порожніми, крім останньої. Там не було слів. Там був малюнок — дзеркало.

​— Яке слово? Тут тільки малюнок! — крикнула вона.

​— Слово — це твоє ім'я, вимовлене навпаки? Або, можливо, ім'я того, хто стоїть за тобою? — Артем підійшов зовсім близько. Його тінь на стіні виросла, стаючи величезною постаттю з рогами з сухого гілля. — Вибирай швидше. Ліс уже в хаті.

​Леся поглянула на дзеркало, що висіло на стіні біля образів. Воно було завішене чорною тканиною, як це роблять, коли в домі хтось помирає. Дівчина зрозуміла: щоденник не дає відповіді, він дає інструмент.

​Вона зірвала тканину з дзеркала.

​Замість свого відображення вона побачила прабабу Ганну. Та стояла в такій самій хаті, але молода й сильна. Її губи ворушилися, шепочучи одне-єдине слово. Це було не закляття. Це було ім'я Гостя.

​— Щезник! — вигукнула Леся, дивлячись прямо в жовті очі істоти, що стояла перед нею.

​Постать Артема здригнулася. Його тіло почало розсипатися на сухе листя та труху. Чорний дим у ліхтарі вибухнув, заповнюючи все навколо непроглядною темрявою.

​— Ти знаєш моє ім'я... — прошипіла істота, зникаючи в тумані. — Але тепер ти знаєш і те, що я — це частина цих гір. Ми ще зустрінемося в тіні сосен, Лесю...

​Раптом усе затихло. Гілки, що вдиралися в хату, миттєво висохли й розсипалися на попіл. Бабуся Марія різко видихнула і розплющила очі. Коріння, що її тримало, зникло, ніби його й не було.

​— Лесю? Ти... ти впоралася? — прошепотіла бабуся, намагаючись підвестися.

​Дівчина підбігла до неї й допомогла вийти зі скрині. Щоденник у її руках став звичайною старою книжкою з жовтим папером. Символ ока на руці зблід, але не зник зовсім. Він залишився ледь помітним шрамом.

​— Я назвала його ім'я, бабусю. Але він сказав, що повернеться.

​Бабуся Марія подивилася на розбите вікно, за яким починався тихий, спокійний світанок.

— Гори ніколи не відпускають тих, хто дізнався їхні таємниці, дитино. Тепер ти — Вартова. І цей щоденник... тепер він твій.