Розділ 2 . Ніч на межі

Сонце швидко ховалося за гострі вершини Карпат, залишаючи по собі небо кольору запеченої крові. З приходом сутінків гори змінили свій вигляд: вони ніби підступили ближче до села, оточуючи його важкою, непроглядною стіною туману.

​— Лесю, — бабуся Марія стояла біля печі, розсипаючи по підлозі білу смугу солі та сушеного маку. — Сьогодні спатимеш у світлиці, біля образів. І що б не відбувалося — не виходь за межі цього кола.

​— Бабусю, це ж просто сіль... — почала було Леся, але замовкла, побачивши очі старої. У них не було забобонів, там був тваринний, первісний страх.

​Коли останній промінь згас, у хаті запала така тиша, що дівчина чула власний пульс. Вона лягла на вузьку лаву, застелену вовняним ліжником. Смартфон був мертвим — мережа зникла ще вдень, а зарядка просто не йшла, ніби електрика витікала з дротів у повітря.

​Раптом з-за стіни почувся звук. Тук... тук... тук...

Це не було дряпання. Це було так, ніби хтось важкий повільно обходив хату, торкаючись пальцями кожної колоди.

​— Лесю-ю... — прошепотів голос з-за вікна.

Дівчина здригнулася. Голос був точнісінько як у її мами, яка залишилася в місті. Такий самий ніжний, трохи втомлений. — Лесю, відчини кватирку, тут так холодно... я забула ключі...

​— Мама вдома, мама не тут, — гарячково шепотіла Леся, зариваючись обличчям у подушку.

​— Відчини-и... — голос став грубшим, у ньому з’явилися дивні вібрації, ніби розмовляла не людина, а стара деревина, що тріщить на морозі.

​Раптом скрегіт перемістився на дах. Щось велике пробігло над її головою, збиваючи стару черепицю. Леся підняла очі й побачила, як у щілині між дошками стелі просунулося щось довге. Це було тонке пасмо волосся, але воно було сивим, жорстким, як дріт, і ворушилося саме по собі, наче змія.

​Пасмо повільно спускалося вниз, прямо до того місця, де на руці Лесі горів чорний знак ока.

​— Бабусю! — скрикнула дівчина, але відповіді не було.

​Вона кинулася до дверей сусідньої кімнати, де мала бути бабуся Марія. Леся перестрибнула через соляне коло, забувши про всі перестороги. Вона штовхнула двері й застигла.

​Кімната була порожня. Ліжко було застелене, але посеред підлоги стояла та сама залізна скриня з горища. Вона була відчинена. А всередині скрині лежав не щоденник. Там лежала... бабуся Марія. Вона спала, але її тіло було обплутане тим самим чорним корінням, яке Леся бачила на сторінках книжки.

​— Вона віддала свою силу, щоб затримати мене, — пролунав голос позаду.

​Леся різко обернулася. У дверях стояв Артем. Його очі світилися тьмяним жовтим світлом, а в руках він тримав старий ліхтар, у якому замість вогню кружляв густий чорний дим.

​— Ти... ти не Артем, — видихнула Леся, відступаючи до вікна.

​— Я — той, кого ти покликала, — посміхнувся хлопець, і його обличчя на мить «попливло», стаючи схожим на кору старого дерева. — І тепер ти маєш дочитати щоденник до кінця. Бо незавершене закляття — це відкриті двері. А гості вже на порозі.

​Знадвору почувся жахливий скрип — наче тисячі дерев одночасно почали падати. Але це не дерева падали. Це ліс почав заходити на подвір’я.