Розділ 1 . Запечатана пам'ять

​Запах старої деревини та сушених трав на горищі був настільки густим, що Марта ледь не чхнула. Вона шукала старий вентилятор, але її погляд зупинився на важкій скрині, обкованій залізом, що стояла в самому кутку, де павутиння плело свої химерні сіті.

​— Бабуся казала сюди не заходити, — прошепотіла вона сама до себе. Але цікавість була сильнішою за страх.

​Замок на скрині піддався з дивним, майже людським стогоном. Всередині, під шарами старого одягу, лежав згорток. Коли Леся розгорнула полотно, до її рук випав чорний щоденник. Його обкладинка була холодною, як лід, хоча надворі стояла спека. Посередині був витиснений символ: око, перекреслене трьома лініями.

​Леся провела пальцем по паперу, і в ту ж мить за вікном різко змовкли птахи. Ліс, що підступав до самого паркану, здригнувся від раптового пориву вітру, хоча жодна гілка не ворухнулася.

​— «Той, хто шукає шлях, знайде лише тінь...» — прочитала вона перший рядок, написаний дивним, гострим почерком.

​Раптом знизу почувся голос бабусі. Він звучав не просто стурбовано — у ньому був справжній жах:

— Лесю! Не чіпай нічого! Виходь звідти негайно!

​Але було вже пізно. На сторінці щоденника, прямо під пальцями дівчини, почали проявлятися нові слова, написані свіжою, ще вологою кров’ю...

Леся відсмикнула руку від щоденника, ніби вжалилася. Чорнило, що скидалося на свіжу кров, пульсувало на пергаменті. Воно складалося у химерні візерунки, що нагадували коріння старого дуба, яке обплітає людське серце.

​— Лесю! — голос бабусі Марії пролунав уже зовсім близько, на сходах горища. Сходинки під її вагою не просто скрипіли — вони стогнали.

​Дівчина гарячково накинула полотно на скриню, намагаючись приховати свою знахідку. Але щоденник... він ніби прилип до її пальців. Холод від обкладинки тепер просочувався крізь шкіру, піднімаючись вище по ліктю.

​Двері на горище розчинилися. Бабуся Марія стояла на порозі, важко дихаючи. Її зазвичай лагідне обличчя зараз було білим, як крейда, а в руках вона стискала пучок сушеного полину та стару вервицю.

​— Дитино... що ти накоїла? — прошепотіла вона, дивлячись не на Лесю, а на скриню. — Ти відкрила її?

​— Я... я просто шукала вентилятор, бабусю, — голос Лесі тремтів. — Там був такий дивний звук, ніби хтось кликав...

​Бабуся швидко підійшла до скрині й одним різким рухом захлопнула її кришку. Але було пізно. Повітря на горищі стало густим і солодкуватим, із присмаком застояної води та гнилого листя.

​— Це не вентилятор тебе кликав, — бабуся схопила Лесю за плечі й почала виводити зі сховку. — Це Гість. Він чекав сто років, поки хтось із нашої крові торкнеться застави. Твоя прабаба Ганна запечатала його силою, якої зараз уже ні в кого немає.

​Вони спустилися на кухню. Бабуся Марія почала зачиняти всі вікна на засуви, хоча надворі був лише полудень.

​— Слухай мене уважно, — сказала вона, зупинившись навпроти Лесі. — До заходу сонця ти не маєш виходити за поріг. І що б ти не почула з лісу — чий би голос тебе не кликав: мій, твоєї мами чи навіть твій власний — не озивайся.

​Раптом шибка у вікні здригнулася від удару. Але це був не птах. На склі залишився вологий слід — відбиток долоні, але з надто довгими пальцями, що мали по шість суглобів.

​Леся глянула на свої руки. На тому місці, де вона тримала щоденник, проступив чорний знак — те саме перекреслене око. Воно ніби дивилося на неї прямо з-під шкіри.

​— Бабусю, — прошепотіла дівчина, вказуючи на вікно. — А якщо воно вже в хаті?

​З-під підлоги почувся тихий, ледь помітний скрегіт. Ніби хтось великий і незграбний намагається піднятися вгору, продираючись крізь старе дерево фундаменту.