Розділ сімнадцятий

Ранок 23 липня 2025 року розквітнув із ясним небом, де сонце піднімалося над горизонтом, кидаючи золотаві промені на поля навколо Вишеньок, коли годинник показав 08:00 за східноєвропейським часом. Повітря було наповнене свіжим ароматом землі після дощу, що пройшов напередодні ввечері, змішаним із солодким запахом стиглих яблук із саду, що простягався за хатою з червоним дахом. У їдальні будинку Вересів панувала атмосфера напруженого очікування – стіл був заставлений картою Чернігівської області, терм осами з гарячою кавою й чаєм, бутербродами в паперових серветках і знахідками з Одеси: запискою Наталі, листами Віктора та малюнком хати. Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна зібралися, їхні обличчя відображали змішані почуття – надію, що пульсувала в їхніх серцях, тривогу перед останнім кроком і рішучість завершити цю подорож. За вікном співали птахи, їхні голоси зливалися з тихим шелестом листя, створюючи мелодію, що надихала на рух уперед.

Олена перевірила сумку – документи в захисній папці, телефон із зарядженим акумулятором, гаманець із готівкою – і подивилася на Анну, яка тримала записку матері, її пальці м’яко торкалися слів, написаних нерівним почерком.

– Ти готова повернутися до Вишеньок? – запитала Олена, її голос був ніжним, як шепіт вітру, але з ноткою материнської турботи, що охоплювала всю сім’ю.

Анна кивнула, її очі світилися надією, що розквітала, як квітка після дощу.

– Так, – сказала вона, її голос був тихим, але сповненим рішучості. – Ця записка – її останній слід. Хочу знайти, де вона була, що сталося. Відчуваю, що ми близько до кінця.

Марта розгорнула карту, її пальці впевнено вказали на Вишеньки, що лежали за кілька кілометрів від Чернігова.

– Дорога займе близько години, – сказала вона, її тон був практичним, але з ентузіазмом. – Я позначила хату з червоним дахом на карті. Також зателефонувала пані Галині – вона чекає нас і сказала, що хтось бачив Наталю в селі в 2016 році.

Ігор узяв ключі від машини, перевіривши їх у кишені, його рухи були впевненими.

– Я поведу, – сказав він. – Давайте перевіримо машину перед виїздом. Хочу, щоб усе було в порядку для цього дня.

Тарас поклав термос у багажник, його погляд був зосередженим.

– Я попередив Олега з Одеси, – додав він. – Він підтвердив, що сусіди згадували про листа, який Наталя отримала перед від’їздом. Можливо, це зв’язок із селом.

Вони вийшли на подвір’я, де сонце гріло обличчя, і машина рушила до Вишеньок. Дорога була спокійною, поля тяглися по обидва боки, а хати з’являлися на горизонті. До 09:15 вони приїхали. Хата з червоним дахом стояла перед ними, оточена садом із яблунями. Пані Галина чекала на порозі, її сиве волосся блищало на сонці.

– Вона була тут у 2016 році, – сказала вона. – Жила тихо, але потім пішла. У сараї є ще одна скринька.

Вони пішли до сараю й знайшли скриньку з листом усередині: "Анно, я хвора. Повертаюся до Одеси на лікування. Люблю тебе. Мама." Дата – 2016 рік. У додатку був медичний звіт із Одеси – рак, невиліковний.

Анна заплакала, але її сльози були зціленням. Марта зітхнула.

– Вона боролася до кінця, – сказала вона.

Олена обійняла Анну, відчуваючи, як тіні розсіюються.

– Ми знайшли її правду, – сказала вона. – І тепер вона з нами.

Сонце сіло, кидаючи довгі тіні, але в їхніх серцях світилося мирне світло.