Розділ шістнадцятий

Ранок розквітнув із ясним небом, де сонце піднімалося над горизонтом, кидаючи золотаві промені на поля, що оточували будинок Вересів, коли годинник у їдальні показав 07:30 за східноєвропейським часом. Повітря було свіжим, наповненим ароматом літньої трави, що гойдалася на легкому вітрі, та далеких квітів, що доносився крізь відчинені вікна, змішуючись із теплом свіжозвареного чаю, що готувала Олена, стоячи біля плити з посмішкою на вустах. У їдальні панувала атмосфера очікування – стіл, позначений слідами їхньої тривалої подорожі, був заставлений розгорнутою картою України, терм осами з гарячою кавою й ароматним чаєм, бутербродами, акуратно загорнутими в паперові серветки, і документами: пожовклими листами Віктора й Наталі, що зберігали відбитки їхніх душ, малюнком хати з Вишеньок, що став символом їхньої надії, та адресою на вулиці Дерибасівській у Одесі, написаною дрібним почерком Марти. Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна зібралися навколо, їхні обличчя відображали змішані почуття – надію, що тліла, як вугілля в каміні, тривогу, що шепотіла про невідоме, і рішучість, що міцніла з кожним днем.

Олена перевірила вміст сумки – документи, акуратно складені в захисну папку, щоб захистити їх від пилу й вологи дороги, телефон із зарядженим акумулятором, гаманець із готівкою на випадок непередбачених витрат – і подивилася на Анну, яка тримала малюнок, її пальці м’яко обводили контури хати, ніби намагаючись відчути тепло спогадів, що жили в кожній лінії. У грудях Олени піднялася хвиля емоцій – материнська ніжність до Анни, що стала частиною їхньої сім’ї, і тривога за те, що чекає їх попереду в Одесі.

– Ти готова до Одеси? – запитала Олена, її голос був теплим, як літній вітер, але з ноткою занепокоєння, що відображала її бажання захистити всіх, хто сидів за столом.

Анна кивнула, її очі світилися надією, що пробивалася крізь тіні минулого, як перші промені сонця після ночі.

– Так, – сказала вона, її голос був тихим, але твердим, як корінь, що тримається за землю. – Хочу знайти, де мама намагалася почати заново, де вона бачила для нас світло після стількох років у темряві. Цей малюнок – як її голос, що кличе мене, як її рука, що простягається з минулого.

Марта розгорнула карту, її пальці впевнено вказали на маршрут, прокреслюючи лінію від Чернігова до Одеси, ніби малюючи дорогу до правди.

– Траса М05 до Одеси, близько 700 кілометрів, – сказала вона, її тон був практичним, але з ентузіазмом, як у дослідника, що готується до великого відкриття. – Зупинки на заправках – планую три, приблизно кожні 200-250 кілометрів, щоб уникнути втоми. Дорога займе 8-9 годин, якщо не буде серйозних заторів. Я завантажила адресу – вулиця Дерибасівська, 5, квартира 12. Це в центрі, недалеко від порту, де вона могла працювати.

Ігор узяв ключі від машини, перевіривши їх у кишені, його рухи були впевненими, але з легким тремтінням, що виказувало його власну тривогу перед довгою дорогою.

– Я поведу першу половину, – сказав він, його голос був спокійним, але з ноткою відповідальності. – Тарас змінить мене пізніше, десь на півдорозі. Давайте заправимося й перевіримо машину – масло, шини, гальма. Не хочу ризикувати на такій відстані.

Тарас поклав термос із кавою в багажник, його рухи були розміреними, як у людини, що звикла до планування.

– Я зв’язався з другом в Одесі, – додав він, його тон був впевненим, з легким відтінком гордощів за свою підготовку. – Його звуть Олег Степанов, живе неподалік Дерибасівської, у районі Молдаванки. Він пообіцяв зустріти нас і допомогти. Каже, що в тому районі ще живуть старі мешканці, які могли знати Наталю, особливо ті, хто працював у порту чи навколо. Я також попросив його перевірити, чи є якісь записи про її перебування.

Вони вийшли на подвір’я, де сонце гріло обличчя, відображаючись у краплях роси, що ще трималися на траві, і машина рушила на трасу. Дорога була спокійною спочатку – поля тяглися по обидва боки, їхні зелені хвилі гойдалися під легким вітром, а дерева стояли мовчазними вартовим їхньої подорожі. Але ближче до Одеси трафік посилився – вантажівки, легкові автомобілі й автобуси створювали гудучий потік, і до 16:45 вони приїхали до міста, де вуличний шум змішувався з криками чайок, що кружляли над портом. Будівля на Дерибасівській, 5, стояла перед ними – стара, з потрісканою фарбою, що відлущувалася шарами, але жива від вуличного руху, де перехожі поспішали, а вуличні музиканти грали мелодії, що линули в повітрі. Вікна будинку блищали від сонця, але в них відчувалася тінь часу. Вони припаркувалися неподалік, на вузькій вуличці, і вийшли, відчуваючи тепло асфальту під ногами. Тарас зателефонував Олегу, і через кілька хвилин до них підійшов чоловік із засмаглим обличчям, у простій сорочці, з дружньою посмішкою, що освітлювала його очі.

– Ви шукаєте Наталю? – запитав він, його голос був низьким, але теплим, як у людини, що готова поділитися знаннями. – Я Олег Степанов. Моя бабуся жила в цьому районі й розповідала про жінку з дочкою, яка оселилася тут кілька років тому. Кажуть, вона працювала в порту, сортувала вантажі. Жила тут із дочкою, але пішла в 2016 році. Сусіди говорили, що хтось із села шукав її – можливо, лист чи гість.

Анна завмерла, її очі блищали від сліз, що тремтіли на віях, ніби краплі дощу.

– Це могла бути я, – сказала вона, її голос був тихим, але сповненим емоцій. – Я шукала її стільки років, не знаючи, куди вона пішла.

Олег кивнув, його погляд пом’якшав, як у друга, що розуміє біль іншого.

– Можу показати квартиру, – сказав він. – Хазяїн залишив її майже такою, якою вона була. Можливо, щось залишилося.

Він повів їх до під’їзду, де сходи скрипіли під ногами, а стіни були вкриті тріщинами, що розбігалися, як павутина. На третьому поверсі двері квартири 12 були відчинені, і всередині вони побачили простору кімнату з дерев’яною підлогою, що прогиналася, і старим диваном у кутку. На полиці лежала пожовкла записка, приклеєна скотчем. Анна підійшла й узяла її, її руки тремтіли, ніби від дотику до священного. Записка була короткою, написаною нерівним почерком Наталі: "Анно, я в селі. Повернуся скоро. Мама." Дата – 12 березня 2015 року, за рік до її зникнення.