Розділ п’ятнадцятий

Полудень розкрився з ясним небом, де сонце стояло високо над горизонтом, кидаючи золоті промені на поля навколо Вишеньок, розганяючи залишки ранкового туману, що повільно розвіювався, наче дим від згаслого багаття. Було 12:45 за східноєвропейським часом, і повітря наповнилося теплом, просякнуте ароматом стиглих яблук із саду, що тягнувся вздовж дороги, та свіжоскошеної трави, що доносила свій зелений подих крізь відчинені вікна машини Олени. Машина котилася по дорозі додому, її шини тихо шуршали по сухому асфальту, відбиваючи ритм їхньої подорожі, що наближалася до завершення після знахідки в дерев’яній скриньці. У салоні панувала тиха радість, змішана з легкою втомою від довгих годин на колесах – дерев’яна скринька Наталі лежала на колінах Анни, її вміст – листи, дитячий малюнок із зображенням хати й саду, і невеликий зошит із пожовклими сторінками – обіцяв розкрити останні таємниці, що досі ховалися в тіні. Олена сиділа попереду, її погляд був спрямований на дорогу, що простягалася крізь поля, але думки поверталися до Віктора, до його слів у листі, що нарешті знайшли свій шлях до Анни, і до Наталі, чиї спогади тепер лежали перед ними як відкрита книга. Марта, Ігор і Тарас мовчали, кожен занурений у свої роздуми – Марта перебирала в голові нові дані, Ігор обмірковував логістику, а Тарас відчував полегшення від того, що правда наближається, – але їхня присутність створювала відчуття єдності, що міцніла з кожним кроком цієї подорожі.

Коли вони приїхали додому, було 16:10. Будинок Вересів зустрів їх теплом вечірнього сонця, що проникало крізь вікна, малюючи золоті смуги на дерев’яній підлозі, і тихим шелестом листя старого дуба в саду, що гойдався на легкому вітрі, ніби вітаючи їх повернення. Вони зібралися в їдальні, де стіл знову став їхнім притулком – його поверхня була вкрита слідами їхньої роботи: плямами від кави, зім’ятими краями документів, і тепер – відкритою скринькою, що стала серцем їхньої місії. Лист від Віктора, листи Наталі, розкладені акуратними стопками, дитячий малюнок із зображенням хати, що стояв посередині як символ їхнього зв’язку, і зошит із записами – усе це лежало перед ними, ніби пазл, який вони намагалися зібрати. Олена розгорнула перший лист від Віктора, її пальці м’яко ковзнули по паперу, що зберігав відбиток його нерівного почерку, ніби кожен штрих був пропитаний його каяттям.

– "Анно, пробач мене, – читала вона уголос, її голос тремтів від емоцій, що виривалися на поверхню, як вода крізь тріщину в дамбі. – Я не був поруч, коли ти мене потребувала. Ці листи – усе, що я можу залишити тобі. Твоя мама знала правду, і я сподіваюся, що ти знайдеш у собі силу її прийняти. Твій тато, Віктор", – дата на листі була 20 грудня 2013 року, за кілька місяців до його смерті, і кожен рядок ніс вагу його пізнього жалю.

Анна слухала, її руки стиснули край стола, нігті вчепилися в деревину, але очі світилися сльозами полегшення, що текли повільно, як ріка, що нарешті знайшла вихід.

– Він намагався, – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним, але сповненим зворушення. – Навіть якщо пізно, він намагався бути моїм батьком. Я відчуваю, як його слова торкаються мене, наче він тут, поруч.

Марта нахилилася до зошита, її пальці обережно перегортали сторінки, дбаючи, щоб не пошкодити крихкий папір, що шарудів під її дотиком.

– Тут записи Наталі, – сказала вона, її тон був сповнений цікавості, як у вченого, що наближається до відкриття. – Дати, імена, адреси. Останній запис – 15 серпня 2014 року. Вона писала: "Знайшла роботу в Одесі. Анна зі мною. Сподіваюся, це наш новий початок. Хочу, щоб вона росла без тіней минулого." Потім сторінки порожні – можливо, вона не встигла написати більше.

Ігор підняв брову, його погляд став уважним, як у слідчого, що шукає ключову деталь.

– Одеса? – перепитав він, його голос був сповнений здивування, але й рішучості. – Тоді давай перевіримо. Якщо вона переїхала туди з Анною, там можуть бути сліди – реєстрація, робота, можливо, навіть сусіди, які її пам’ятають. Я можу зателефонувати до місцевих архівів завтра.

Тарас узяв малюнок і розглянув його, його пальці ковзнули по вицвілому олівцю, що зобразив хату й сад.

– Ця хата – ключ до її спогадів, – зауважив він, його тон був задумливим, але впевненим. – Але Одеса – це далеко, майже 700 кілометрів. Нам потрібен план – маршрут, час, документи. І, можливо, хтось із місцевих, хто знає той район.

Олена зітхнула, її руки лежали на листі Віктора, відчуваючи його вагу, як частину їхньої спільної історії.

– Ми поїдемо до Одеси, – сказала вона, її голос був твердим, як ґрунт після дощу, але сповненим надії. – Але спочатку розберемо ці документи. Там можуть бути підказки – адреси, імена, щось, що допоможе нам знайти її слід. Ми не поспішимо, щоб усе зробити правильно.

Вони почали читати листи й записи, відкриваючи шматочки життя Наталі. Один із листів, написаний її рукою, містив адресу в Одесі – вулиця Дерибасівська, будинок 5, квартира 12, з позначкою: "Нова домівка, 2014". Інший лист від Віктора, датований 2014 роком, містив прохання до Олени знайти Анну й передати їй спадщину, якщо він не встигне. Зошит Наталі розкрив деталі її роботи в одеському порту й плани на майбутнє для Анни. До 18:30 вони завершили аналіз, і Анна тримала малюнок, її обличчя було спокійним, але в очах світилася тиха радість.

– Я відчуваю, що мама поруч, – сказала вона тихо, її голос був схожий на шепіт вітру, що приносить мир. – Як ніби вона вела нас до цього моменту, до цих слів і спогадів.

Олена обійняла її, відчуваючи, як тіні минулого розсіюються, поступаючись місцем теплу зцілення, що наповнювало кімнату.

– Ми знайдемо її, – пообіцяла вона, її слова були глибокими, як корені, що тримають дерево. – І завершимо цю історію разом. Твій тато й мама залишили нам дороговказ, і ми виконаємо їхню волю.