Розділ чотирнадцятий

Ранок 22 липня 2025 року розкрився з легким туманом, що повис над полями, ніби біла пелена, що приховує таємниці землі, коли годинник у їдальні будинку Вересів показав 08:15 за східноєвропейським часом. Сонце ледве пробивалося крізь сіру завісу, кидаючи бліді, майже примарні промені на вологу траву, що поблискувала краплями роси, наче сльози ранку. У кімнаті панувала напружена, але натхненна атмосфера – повітря було просякнуте ароматом свіжозвареного чаю, що піднімався тонкими пасмами пари від термоса, і легким запахом вологої деревини, що просочилася крізь відчинене вікно, приносячи з собою подих природи. Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна зібралися навколо старого дерев’яного столу, де лежали зібрані напередодні документи: пожовклий лист Наталі з таємничим посланням, фотографія з церквою в Личакові, копії листів Віктора, що розкривали його внутрішні муки, та адреса в Чернігові, яку вони визначили завдяки поштовому штемпелю. Термос із гарячою кавою, бутерброди, акуратно загорнуті в паперові серветки, і розкриті парасольки, готові до можливого дощу, стояли поряд, відображаючи їхню готовність до нової подорожі, що обіцяла наблизити їх до правди.

Олена перевірила вміст сумки – документи, акуратно складені в товсту папку, щоб захистити їх від вологи, телефон із зарядженим акумулятором, гаманець із готівкою на випадок непередбачених витрат – і подивилася на Анну, яка тримала лист матері, її пальці м’яко торкалися зіжмаканого паперу, ніби шукаючи в ньому тепло, що колись ішло від Наталі. У грудях Олени піднялася хвиля емоцій – суміш надії, що тліла, як вугілля в каміні, і тривоги, що шепотіла про невідоме, яке чекало попереду.

– Ти впевнена, що хочеш їхати? – запитала Олена, її голос був ніжним, як шепіт вітру, але з ноткою турботи, що відображала її материнський інстинкт, який прокидався щоразу, коли вона дивилася на Анну.

Анна кивнула, її очі світилися рішучістю, змішаною з надією, як перші промені сонця після бурі.

– Так, – сказала вона, її голос був тихим, але твердим, наче корінь, що пробивається крізь камінь. – Ця хата з червоним дахом – частина мого дитинства, частина мене. Хочу знайти ту дерев’яну скриньку, про яку згадала. Може, там будуть відповіді – листи, малюнки, щось, що пояснить, чому мама пішла й чому залишила мені цей лист.

Марта закрила ноутбук, її пальці з легким клацанням натиснули кришку, і поклала його в рюкзак разом із зарядним пристроєм і блокнотом, де були позначені ключові деталі.

– Я оновила маршрут, – сказала вона, її тон був практичним, але з ентузіазмом, як у дослідника, що готується до відкриття. – Траса Е95 до Чернігова, близько чотирьох годин, якщо не буде сильних заторів. Я також знайшла кілька старих супутникових знімків – є кілька хат із червоними дахами на околицях міста, особливо в селі Вишеньки. Почнемо з них і перевіримо на місці.

Ігор узяв ключі від машини, перевіривши їх у кишені, його рухи були впевненими, але з легким тремтінням, що виказувало його власне хвилювання.

– Давайте рухатися, – сказав він, його голос був практичним, але в ньому відчувалася напруга, як струна, що натягнута до межі. – Але давайте заправимося перед виїздом. Дорога довга, а погода непередбачувана – туман може стати густішим, а дощ повернутися в будь-який момент.

Тарас підійшов до дверей, тримаючи термос із кавою в руках, його рухи були спокійними, але впевненими, як у капітана, що готує корабель до плавання.

– Мій друг із поштової служби надіслав точну адресу відправника листа, – додав він, його тон був розміреним, але з ноткою гордості за свою роботу. – Це невелике село поблизу Чернігова, Вишеньки. Він також сказав, що там живе стара поштова працівниця, пані Галина, яка могла знати Наталю. Я зв’язався з нею – вона чекає нас і готова поговорити.

Вони вийшли на подвір’я, де туман обволікав дерева, створюючи ефект казкового лісу, де кожна гілка здається живою. Машина завелася з тихим гудінням, її двигун загудів, як серце, що б’ється в ритмі їхньої надії. Ігор повільно рушив на трасу, що простягалася крізь поля, де краплі роси поблискували на колосках, наче дрібні діаманти. Дорога була спокійною спочатку – пейзаж за вікнами змінювався від зелених лук до темних лісів, де дерева стояли мовчазними свідками їхньої подорожі. Але ближче до Чернігова трафік посилився, і до 12:15 вони опинилися в місті, де машини повзли повільно, а клаксони голосно розривали тишу. Олена дивилася у вікно, її думки кружляли навколо Наталі – що змусило її оселитися в селі, які спогади вона хотіла передати Анні, і чому вона залишила цей загадковий лист?

Коли вони приїхали до Вишеньок, було 12:42. Село зустріло їх тихими вуличками, де старі хати з червоними дахами, потемнілими від часу, стояли серед садів із яблунями, що гнулися під вагою плодів. Повітря було прохолодним, з легким ароматом землі й стиглих яблук. Вони припаркувалися біля однієї з хат, що відповідала опису Анни – червоний дах вицвів, але все ще виділявся на тлі сірих стін, а навколо ріс сад із гілками, що простяглися до горизонту. Вони вийшли з машини, відчуваючи прохолодне повітря на обличчях, і Тарас попередив по телефону пані Галину. Через кілька хвилин до них вийшла літня жінка з сивим волоссям, зібраним у тугий вузол, її очі були ясними, попри роки, і в них світилася мудрість, накопичена десятиліттями.

– Ви шукаєте Наталю? – запитала вона, її голос був хрипким, але дружнім, як у людини, що готова поділитися спогадами. – Я Галина, працювала на пошті в селі. Вона жила тут із дочкою кілька років, десь із 2011 до 2014. Тиха була, завжди з книгою в руках, часто ходила до саду з дівчинкою.

Анна завмерла, її очі блищали від сліз, що тремтіли на віях, ніби краплі роси.

– Це моя мама, – сказала вона, її голос зірвався, але в ньому відчувалася сила, що виростала з глибини душі. – А я – та дочка. Мене звуть Анна.