Розділ тринадцятий

Дощ ущух, коли годинник показав 14:05 пополудні 20 липня 2025 року за східноєвропейським часом, залишаючи після себе вологе повітря і сіре небо, що повільно розчинялося в легкій імлі. Машина Олени котилася по дорозі додому з Києва, її шини тихо шуршали по мокрому асфальту, відбиваючи ритм їхньої подорожі. Всередині салону панувала тиша, переривана лише тихим диханням і шелестом паперів, які Анна тримала в руках – пожовклий конверт із листом Наталі лежав на її колінах, ніби скарб, що потребував обережного зберігання. Олена сиділа попереду, її погляд був спрямований на дорогу, але думки блукали крізь спогади про Віктора і Наталю, намагаючись зшити розірвані нитки їхньої історії. Марта, Ігор і Тарас мовчали, кожен занурений у свої роздуми, але їхня присутність створювала відчуття єдності, що міцніла з кожним новим відкриттям.

Коли вони приїхали додому, було 16:32. Будинок Вересів зустрів їх тишею, порушеною лише краплями, що падали з даху на землю, і легким скрипом дерев’яних сходів під ногами. Вони зібралися в їдальні, де стіл знову став їхнім форпостом – на ньому лежали документи, термос із недопитим чаєм і конверт, що став центром уваги. Олена розклала лист на поверхні, її пальці м’яко розгладили зіжмакані краї, а Анна сиділа поруч, її очі були прикуті до слів матері.

– "Анно, якщо я не повернуся, шукай правду в наших спогадах", – прочитала Олена уголос, її голос тремтів від емоцій. – Що вона могла мати на увазі? Які спогади?

Анна зітхнула, її руки стиснули край стола.

– Я пам’ятаю, як мама розповідала мені казки перед сном, – сказала вона тихо. – Про ліс, де живуть тіні, і про світло, що їх розганяє. Можливо, це підказка?

Марта нахилилася вперед, її пальці забарабанили по блокноту.

– Казки можуть бути метафорою, – сказала вона. – Але давай подумаємо про щось конкретне. Вона могла залишити щось – щоденник, малюнок, навіть лист у якомусь із наших спогадів. Де ти жила після Києва?

Анна задумалася, її погляд зупинився на стіні.

– Ми переїхали в невелике містечко, – сказала вона. – Десь на півночі. Я пам’ятаю стару хату з червоним дахом і садом із яблунями. Мама завжди садила квіти там.

Ігор узяв телефон і почав шукати.

– Якщо це було після 2011 року, – сказав він, – ми можемо перевірити реєстри. Назви містечок на півночі – можливо, Чернігівщина або Сумщина.

Тарас узяв конверт і уважно оглянув поштову марку.

– Штемпель змазаний, – зауважив він. – Але видно частину дати – 2012 рік. І, здається, це щось із Чернігова. Я зателефоную другу з поштової служби, щоб уточнити.

Він вийшов на терасу, а Марта відкрила ноутбук, вводячи запити про реєстрацію Наталі в Чернігові. Через кілька хвилин Тарас повернувся, його обличчя було зосередженим.

– Це Чернігів, – сказав він. – Лист відправлено звідти 15 червня 2012 року. Мій друг пообіцяв знайти точну адресу відправника.

Анна зітхнула, її очі блищали від надії.

– Я пам’ятаю, як мама писала листи в тій хаті, – сказала вона. – Вона завжди ховала їх у маленькій дерев’яній скриньці.

Олена кивнула, її руки стиснули край стола.

– Тоді ми поїдемо до Чернігова, – сказала вона. – Знайдемо ту хату. Можливо, там ще щось залишилося.

Вони почали планувати поїздку, визначаючи маршрут через трасу Е95 і розраховуючи час – близько чотирьох годин. Марта знайшла кілька старих карт, щоб шукати хати з червоним дахом, а Ігор перевірив запаси в машині. До 18:47 вони завершили підготовку, і Анна сиділа з листом, її обличчя відображало змішані почуття.

– Дякую, – сказала вона тихо. – Я відчуваю, що мама поруч, що вона вела нас до цього.

Олена обійняла її, відчуваючи, як тіні розсіюються.

– Ми знайдемо її правду, – пообіцяла вона. – Разом.

Ніч опустилася на дім, і тіні за вікном здавалися менш гнітючими, обіцяючи нове світло завтра.