Розділ дванадцятий

Ранок 21 липня 2025 року розквітнув із сірим небом, де важкі хмари повільно пливли над горизонтом, наче тіні минулого, що не відпускають. Годинник у їдальні показував 08:00, коли Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна зібралися навколо столу, готуючись до нової подорожі. Повітря в кімнаті було прохолодним, просякнуте ароматом свіжозвареного чаю, що піднімався тонкими пасмами пари, та вологою, що просочилася крізь відчинене вікно після вчорашнього дощу. На столі лежали зібрані напередодні документи – копії листів Віктора, пожовклий щоденник Наталі, фотографія з церквою в Личакові та адреса в Подільському районі Києва, яку вони виявили в архівних записах. Термос із гарячим чаєм, термос із кавою, бутерброди, акуратно загорнуті в папір, і розкриті парасольки стояли поряд, готові до викликів дороги. За вікном співали ранкові птахи, їхні голоси пробивалися крізь шум дрібного дощу, що накрапав, додаючи мелодію до їхньої підготовки.

Олена перевірила вміст сумки – документи, акуратно складені в папку, телефон із зарядженим акумулятором, гаманець із готівкою на випадок непередбачених витрат – і подивилася на сім’ю, що зібралася навколо столу. Її очі зупинилися на Анні, яка тримала фотографію матері, її пальці м’яко ковзали по зображенню, ніби намагаючись відчути тепло, що колись ішло від Наталі. Олена відчула легкий тремор у грудях – суміш надії й тривоги, що супроводжувала їх із самого початку цієї подорожі.

– Ти готова їхати? – запитала Олена, її голос був теплим, як ранкове сонце, що пробивається крізь хмари, але з ноткою тривоги, що відображала її власні сумніви.

Анна кивнула, її погляд був сповнений рішучості, як у людини, що наважується ступити на незнаний шлях.

– Так, – сказала вона, її голос був тихим, але твердим. – Хочу побачити, де ми жили. Де мама намагалася будувати нове життя після того, як усе розвалилося. Хочу зрозуміти її вибір.

Марта закрила ноутбук, її пальці з легким клацанням натиснули кришку, і поклала його в рюкзак, де вже лежали зарядний кабель і блокнот із нотатками.

– Я завантажила мапу та контактні дані архіву в Києві, – сказала вона, її тон був впевненим, як у дослідника, що готується до експедиції. – Ми можемо почати звідти, а потім знайти ту квартиру. Адреса в Подільському районі, стара будівля на вулиці Сагайдачного, будинок 12. Я перевірила – це ще стоїть, хоча й у поганому стані.

Ігор узяв ключі від машини, перевіривши їх у кишені, його пальці ковзнули по холодному металу, ніби шукаючи впевненості.

– Давайте рухатися, – сказав він, його голос був практичним, але в ньому відчувалася напруга. – Дорога займе близько двох годин, якщо не буде заторів. Я поведу першу половину, а Тарас може змінити мене, якщо втомлюся.

Тарас підійшов до дверей, тримаючи термос із чаєм у руках, його рухи були спокійними, але впевненими.

– Я зв’язався з одним із моїх знайомих у Києві, – додав він, його тон був розміреним, як у людини, що знає, як керувати хаосом. – Його звуть Сергій Коваленко, не плутати з адвокатом. Він працював із Віктором у будівельній фірмі. Обіцяв зустріти нас і допомогти з місцевими контактами. Каже, що в Подолі ще живуть люди, які пам’ятають старі часи, можливо, навіть Наталю.

Вони вийшли на подвір’я, де дощ сипав дрібними краплями, змушуючи їх розкрити парасольки, що шелестіли під натиском вітру. Машина завелася з першого разу, її двигун загудів тихо, як серце, що б’ється в ритмі їхньої надії. Ігор повільно виїхав на дорогу, що блищала від вологи, відображаючи сіре небо. Дорога до Києва була спокійною спочатку – поля, що тяглися по обидва боки, здавалися розмитими в дощі, а дерева стояли мовчазними свідками їхньої подорожі. Але ближче до міста трафік посилився, і до 10:15 вони опинилися в заторі на в’їзді, де машини повзли, як черепахи, а клаксони голосно розривали тишу. Олена дивилася у вікно, її думки кружляли навколо Наталі – як вона могла покинути Личаків із маленькою дочкою на руках, що шукала в Києві, куди її гнала надія чи відчай?

Коли вони нарешті приїхали в Поділ, було 11:47. Стара будівля на вулиці Сагайдачного, будинок 12, стояла перед ними – п’ятиповерховий будинок із потрісканою фарбою, що відлущувалася шарами, як шкіра після довгої зими, і зламаними сходами, що вели в темряву під’їзду. Вікна були затягнуті павутинням тріщин, а під’їзд пахнув вогкістю й часом. Вони припаркувалися неподалік, на вузькій вуличці, де дощ стікав у канави, і вийшли, тримаючи парасольки над головами, що шелестіли під поривами вітру. Тарас зателефонував Сергію, і через кілька хвилин до них підійшов чоловік середніх років із посивілим волоссям, що спадало на лоб, і добрими очима, що світилися теплом.

– Ви шукаєте Наталю? – запитав він, його голос був низьким, але дружнім, як у людини, що готова поділитися спогадами. – Я Сергій Коваленко. Працював із вашим Віктором колись. Пам’ятаю її. Тиха жінка, завжди з книгою в руках, ходила сюди з дочкою. Жили на третьому поверсі, у квартирі 12Б.

Анна завмерла, її очі блищали від сліз, що тремтіли на віях, ніби краплі дощу.

– Це моя мама, – сказала вона, її голос зірвався, але в ньому відчувалася сила. – А я – та дочка. Мене звуть Анна.

Сергій кивнув, його погляд пом’якшав, як у батька, що бачить дитину після довгої розлуки.

– Я пам’ятаю тебе, – сказав він тихо. – Ти була маленькою, завжди ховалася за її спідницею. Вона жила тут приблизно десять років тому, але пішла звідси раптово. Кажуть, отримала листа – хтось із села, можливо, – і вирішила переїхати. Сусіди говорили, що вона плакала того дня, тримала тебе за руку, ніби боялася відпустити.

Марта витягнула блокнот із рюкзака і записала деталі, її ручка швидко ковзала по паперу, фіксуючи кожен штрих.

– Ви не знаєте, куди вона пішла? – запитала вона, її очі були широко розплющеними від цікавості.