Розділ одинадцятий

Дощ ущільнився, коли годинник у машині показав 14:59 пополудні 20 липня 2025 року за східноєвропейським часом. Повітря в салоні було прохолодним, просоченим ароматом мокрого дерева та терпким запахом кави з термоса, який Олена тримала в руках, відчуваючи, як тепло просочується крізь метал до її долонь. За вікнами Личакова пейзаж розмивався краплями, що стікали по склу, створюючи ефект, ніби світ зовні тане, розчиняючи межі між реальністю і спогадами. Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна сиділи мовчки, їхні думки кружляли навколо слів літньої сусідки та зображення занедбаного будинку, де колись жила Наталя з маленькою Анною. Фотографія з церквою лежала на колінах Анни, її пальці м’яко стискали край знімка, ніби намагаючись уловити тепло минулого, що вислизало крізь роки.

Олена зітхнула, її погляд зупинився на дорозі, що простягалася крізь дощову завісу, ніби нитка, що вела їх до невідомого.

– Ми маємо більше, ніж учора, – сказала вона тихо, її голос був спокійним, але в ньому відчувалася рішучість, як у людини, що знає, що попереду ще довгий шлях. – Але це лише початок. Ми знаємо, що Наталя переїхала, і можливо, вона залишила якісь сліди в місті. Ми не можемо зупинятися.

Марта нахилилася вперед, її пальці забарабанили по колінах, видаючи нервову енергію, що накопичувалася всередині.

– Ми можемо перевірити міські архіви, – запропонувала вона, її голос був наполегливим, як звук дзвону, що кличе до дії. – Якщо вона реєструвалася десь або орендувала житло, там можуть бути записи. Я можу пошукати онлайн, але краще поїхати туди особисто – паперові архіви іноді зберігають те, що не потрапляє в цифри.

Ігор кивнув, його руки міцно тримали кермо, хоча дощ змушував їхати повільніше, і краплі били по лобовому склу, створюючи гучний ритм.

– Добре, – сказав він, його тон був практичним, але в ньому відчувалася рішучість. – Але давайте спочатку повернемося додому. Потрібно зібрати більше інформації – адреси, дати, можливо, навіть імена свідків. І я хочу поговорити з Павлом ще раз. Він був близьким до батька, може, знає, куди вона могла поїхати після Личакова.

Тарас, сидячи позаду, подивився на Анну, його очі були м’якими, але уважними, як у людини, що бачить біль іншого і хоче допомогти.

– А ти як? – запитав він, його голос був теплим, як ковдра в холодний день. – Це для тебе не менш складно, ніж для нас. Ти щойно відкрила двері в своє минуле.

Анна зітхнула, її погляд зупинився на фотографії, де мати тримала її за руку перед церквою, що тепер стояла перед ними як живий спогад.

– Я відчуваю, ніби відкриваю двері в життя, якого не знала, – сказала вона, її голос був тихим, але сповненим емоцій. – Хочу дізнатися все – про маму, про те, чому ми так часто переїжджали. Але боюся, що правда може бути болючою, що вона відкриє рани, які я навіть не підозрювала.

Олена простягнула руку і стиснула її долоню, її доторк був ніжним, але сильним, як обіцянка підтримки.

– Ми будемо з тобою, – пообіцяла вона, її очі світилися теплом. – Кожен крок. Ти не сама в цьому, Анна. Ми всі несемо тягар цього минулого, і разом ми його розберемо.

Дорога додому зайняла більше часу через дощ, який стікав із дахів і перетворював асфальт на сіре дзеркало. Коли вони приїхали, було вже 17:12, і будинок Вересів зустрів їх тишею, порушеною лише стуком крапель по даху, що звучав як тихий шепіт. Вони зібралися в їдальні, де стіл знову став центром їхньої діяльності, його поверхня була покрита слідами вчорашньої роботи – плямами від кави, зім’ятими листами. Марта розгорнула ноутбук, її пальці вже готові були до нового пошуку, а Ігор узяв телефон, щоб зателефонувати Павлу. Олена розклала документи, намагаючись упорядкувати їх за датами, її рухи були повільними, але точними. Тарас приніс із кухні гарячий чай, розливаючи його в чашки, які дзвеніли від легкого тремтіння його рук, відображаючи напругу, що все ще висіла в повітрі.

Павло відповів після кількох гудків, його голос був хрипким, але дружнім, як у старого друга, що пам’ятає добрі часи.

– Ігор? – сказав він. – Ти знову про Віктора? Не даєте мені спокою, правда?

– Так, – відповів Ігор, його тон був серйозним, але ввічливим. – Ми знайшли слід Наталі в Личакові. Але вона переїхала. Ти не знаєш, куди вона могла піти після 2010 року? Будь-яка деталь може допомогти.

Павло помовчав, ніби занурюючись у спогади, його дихання чулося крізь телефон.

– Вона згадувала про Київ, – сказав він нарешті, його голос став тихішим, наче він боявся порушити тишу минулого. – Казала, що хоче почати все з нуля, знайти роботу, дати Анні краще життя. Але це було давно, ще до того, як я втратив із нею зв’язок. Не знаю, чи залишилася там, але це був її план.

Ігор подивився на Марту, яка вже почала вводити запит у пошуковику, її очі блищали від азарту.

– Київ, – повторила вона, її пальці швидко бігали по клавіатурі, ніби танцюючи на клавішах. – Є кілька баз даних із міграційними записами. Дамо дату – 2010 рік, ім’я Наталя Воронова. Можливо, вона змінила прізвище, але спробуємо з цього почати.

Через кілька хвилин на екрані з’явився результат – запис про реєстрацію Наталі Воронової в одному з районів Києва в 2011 році, з позначкою про дитину на ім’я Анна.

– Ось воно! – вигукнула Марта, її голос був сповнений тріумфу. – Вона була там. І є згадка про дитину – Анну. Це наша Анна!

Анна підійшла ближче, її очі розширилися від здивування і радості.

– Я пам’ятаю Київ, – сказала вона, її голос тремтів від спогадів. – Ми жили в маленькій квартирі з тьмяним світлом і скрипучою підлогою. Але потім мама сказала, що нам треба переїхати знову – щось про нові можливості. Я була маленькою, але пам’ятаю, як вона плакала ночами.