Розділ десятий

Ранок 21 липня 2025 року зустрів їх сірим небом і легким дощем, що стукав по шибках, коли годинник показував 07:43. Повітря в їдальні було прохолодним, просякнуте запахом вологого дерева та кави, яку Олена готувала, стоячи біля плити. На столі лежали зібрані напередодні документи – листи, щоденник Наталі та фотографія з церквою на тлі. Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна зібралися, щоб завершити підготовку до поїздки в Личаків, де, можливо, ховалися останні шматки їхньої спільної історії.

Олена налила каву в чашки, її руки тремтіли від передчуття. Вона поставила чашку перед Анною, яка сиділа з опущеними очима, тримаючи фотографію в руках.

– Ти готова? – запитала Олена тихо, її голос був м’яким, але наполегливим.

Анна кивнула, її пальці стиснули край знімка.

– Так, – сказала вона. – Я хочу знати, де ми жили. Де моя мама залишила частину себе.

Марта підійшла з ноутбуком, на екрані якого вже була відкрита мапа.

– Я знайшла маршрут, – сказала вона. – Личаків за сто кілометрів, дорога займе близько двох годин. Є кілька архівів і місцева церква, де ми можемо почати.

Ігор узяв ключі від машини, його погляд був зосередженим.

– Я поведу, – сказав він. – Але давайте візьмемо з собою парасольки. Погода не обіцяє нічого хорошого.

Тарас підійшов до столу і поклав руку на плече Олени.

– Ми впораємося, – сказав він спокійно. – Разом.

Вони зібралися швидко, взявши документи, парасольки та термос із кавою. Дорога до Личакова була тихою, лише шум дощу і шелест шин переривали тишу. Олена дивилася у вікно, її думки кружляли навколо Віктора і Наталі, про те, як їхні рішення переплели їхні долі. Анна сиділа поруч, її очі були прикуті до пейзажу, де дощ змішувався з туманом.

Коли вони приїхали, було 09:52. Личаків зустрів їх вузькими вуличками та старою церквою, що стояла на пагорбі, її купол блищав від дощу. Вони припаркувалися неподалік і вийшли під парасолями, відчуваючи, як холодні краплі торкаються їхньої шкіри.

– Це вона, – сказала Анна, тримаючи фотографію поруч із церквою. – Я впізнаю цей купол.

Вони підійшли до церкви, де їх зустрів старенький священик із сивою бородою. Олена пояснила ситуацію, показавши фотографію.

– Ми шукаємо інформацію про жінку на ім’я Наталя, – сказала вона. – Вона могла жити тут із дочкою приблизно десять років тому.

Священик кивнув, його очі зупинилися на знімку.

– Я пам’ятаю Наталю, – сказав він тихо. – Вона приходила сюди з малою дівчинкою. Жили на околиці, у старому будинку. Але вона пішла звідси після того, як її син помер.

Анна завмерла, її очі блищали від сліз.

– Ви знали мого брата? – запитала вона.

Священик похитав головою.

– Ні, – відповів він. – Але чув від неї про втрату. Вона була самотньою. Потім переїхала, залишивши тут лише спогади.

Марта вийняла блокнот і записала адресу, яку вказав священик.

– Ми можемо піти туди, – сказала вона. – Подивитися, чи залишився хтось, хто її пам’ятає.

Вони рушили до старого будинку, який виявився занедбаним, із потрісканими стінами та розбитим вікном. Поруч жила літня жінка, яка впізнала Наталю на фотографії.

– Вона була тихою, – сказала жінка. – Але завжди дбала про дівчинку. Потім з’явилися якісь листи, і вона пішла. Кажуть, до міста.

Анна зітхнула, її плечі опустилися.

– Вона шукала щось краще для мене, – прошепотіла вона.

Олена обійняла її, відчуваючи, як тіні минулого поступово розсіюються.

– Ми знайдемо її слід, – пообіцяла вона. – І завершимо цю історію разом.

Дощ ущільнився, але вони повернулися до машини з новою надією, готові йти далі по шляху правди.