Розділ восьмий

Сонце вже схилялося до горизонту, коли годинник у їдальні показав 14:53 пополудні 20 липня 2025 року. Повітря в кімнаті стало теплішим, просякнуте ароматом кави та старого паперу, що лежав розкиданим на столі. Лист від Віктора, щоденник Наталі та інші документи утворювали хаотичну мозаїку, яку Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна намагалися розгадати. За вікном вітер гойдав гілки старого дуба, кидаючи тіні на стіни, але всередині панувала зосередженість, що поступово розвіювала темряву минулого.

Олена взяла до рук ще один лист, цього разу адресований Наталі, але з позначкою, що він не був відправлений. Її пальці м’яко розгортали зіжмакані краї, ніби торкаючись рани, що ще не загоїлася.

– "Наталю, – читала вона, її голос був тихим, але впевненим. – Я не можу спати ночами, думаючи про Сергія. Я винен у тому, що не був поруч. Але Олена, мої діти – вони моя опора. Я не можу зруйнувати їхнє життя. Але обіцяю, що подбаю про Анну. Знайди спосіб зв’язатися зі мною, якщо вона коли-небудь мене потребуватиме."

Анна слухала, її руки лежали на колінах, а очі були прикуті до листа. Її обличчя відображало сум, але в ньому з’являлася іскра надії.

– Він хотів бути частиною мого життя, – сказала вона тихо, її голос ледь долинав крізь тишу. – Але чому він так і не зробив цього?

Марта подивилася на Анну, її погляд був співчутливим.

– Можливо, він боявся, – сказала вона. – Боявся, що правда зруйнує все, що він побудував із нами.

Ігор відкинувся на спинку стільця, його руки склалися на грудях.

– Або він просто був егоїстом, – додав він, його тон був різким, але в ньому відчувалася втома. – Він міг би визнати тебе, але обрав легший шлях.

Тарас узяв лист із рук Олени і уважно його розглянув.

– Тут є дата, – зауважив він. – 15 березня 2010 року. Це після смерті Сергія. Можливо, це був його спосіб виправити помилки.

Олена кивнула, її очі зупинилися на щоденнику Наталі.

– Давайте подивимося, що вона писала тоді, – сказала вона, відкриваючи сторінку з відповідною датою.

Текст був написаний дрібним почерком, із слідами засохлих сліз на папері.

– "Він відповів, – читала Олена. – Але його слова порожні. Каже, що подбає про Анну, але не хоче мене бачити. Я не знаю, що робити. Сергій пішов, а я залишилася з дочкою і з його обіцянками, які нічого не варті."

Анна стиснула губи, її очі блищали від сліз.

– Вона так довго тримала це в собі, – прошепотіла вона. – І я ніколи не знала.

Марта простягнула руку і стиснула долоню Анни.

– Ти не винна в цьому, – сказала вона. – Ми всі жертви його виборів.

Ігор підвівся і підійшов до вікна, його погляд зупинився на саді.

– Ми можемо знайти більше, – сказав він. – Якщо Наталя жила тут після 2010 року, можливо, в селі є хтось, хто її пам’ятає. Я поїду туди завтра.

Олена зітхнула, її руки лежали на столі.

– Добре, – сказала вона. – Але давай зробимо це разом. Анна, ти хочеш поїхати з нами?

Анна кивнула, її очі світилися рішучістю.

– Так, – сказала вона. – Я хочу знати, де вона жила. Де я виросла.

Тарас узяв ще один лист із купки, цього разу адресований Олені.

– Ось це цікаво, – сказав він, простягаючи його. – Це написано пізніше.

Олена розгорнула лист, її серце закалатало швидше.

– "Олено, – читала вона. – Якщо ти читаєш це, значить, мене немає. Я залишив усе Анні, але ти маєш знати правду. Наталя була моєю слабкістю, а Сергій – моєю провиною. Але ти завжди була моєю силою. Знайди її, і скажи, що я любив її так, як не зміг любити вас."

Запала тиша. Марта похитала головою, її голос був тихим.

– Він любив нас по-своєму, – сказала вона. – Але не зміг цього показати.

Анна подивилася на Олену, її очі шукали відповіді.

– Що ми робимо з цим? – запитала вона. – Із спадщиною? Із його словами?

Олена зітхнула, її погляд зупинився на листі.

– Ми приймемо рішення разом, – сказала вона. – Але спочатку давайте дізнаємося більше про твою маму. Про твоє коріння.

Вони продовжили працювати з документами, кожен новий рядок відкривав шматочок історії. Сонце повільно ховалося за горизонт, кидаючи останні промені на стіл, і тіні ставали довшими, але цього разу вони здавалися не такими гнітючими – вони були частиною їхнього шляху до зцілення.