Розділ сьомий

Світло в їдальні було м’яким, проникаючи крізь напівприкриті штори, коли годинник показував 13:47 пополудні 20 липня 2025 року. Повітря в кімнаті пахло старовинним папером і слабким ароматом кави, що ще димівся в чашках на столі. Лист від Віктора, розгорнутий посередині, лежав як центр тяжіння, навколо якого зібралися Олена, Марта, Ігор, Тарас і Анна. Пожовклі аркуші з валізки Анни розкидані перед ними, ніби пазли, які вони намагалися скласти в єдину картину. Тиша була напруженою, але не гнітючою – це була тиша людей, які стоять на порозі відкриття.

Олена взяла перший лист, її пальці легенько торкнулися тексту, написаного рукою Віктора. Його почерк був нерівним, ніби він писав під тиском, але кожне слово несло вагу.

– "Наталю, – читала вона уголос, її голос тремтів, але з кожним рядком ставав впевненішим. – Я не можу повернутися. Моя сім’я – це Олена, мої діти. Але я не можу забути тебе. Сергій – моя кров, і я винен йому. Я надішлю гроші, але не проси більше. Це все, що я можу дати."

Анна слухала, її очі були прикуті до листа, а руки стиснуті на колінах. Її обличчя відображало змішані емоції – гнів, сум, і щось схоже на розуміння.

– Моя мама ніколи не показувала мені цього, – сказала вона тихо, її голос був схожий на шелест листя. – Вона казала, що він нас покинув і не вартий її сліз.

Марта нахилилася вперед, її пальці торкнулися краю листа.

– Але він намагався, – сказала вона. – Можливо, не так, як треба, але він намагався допомагати.

Ігор похитав головою, його брови зійшлися на переніссі.

– Допомагати? – перепитав він. – Він відкупився від них. І залишив Анну без батька.

Тарас підняв руку, зупиняючи дискусію.

– Давайте дочитаємо, – запропонував він. – Там може бути більше.

Олена розгорнула наступний аркуш – це був щоденник Наталі. Її почерк був акуратним, але з ноткою відчаю.

– "Сьогодні отримала гроші від Віктора, – читала Олена. – Але цього замало. Сергій хворий, а я не можу дати йому те, що йому потрібно. Я написала йому знову, просила визнати сина. Він не відповів. Я ненавиджу його, але не можу його забути."

Анна закрила очі, її плечі тремтіли.

– Вона ніколи не розповідала про це, – прошепотіла вона. – Я знала, що вона страждала, але не знала, що він був частиною цього.

Олена поклала щоденник і подивилася на Анну.

– Твоя мама була сильною, – сказала вона. – Але вона тримала це в собі. Можливо, вона хотіла захистити тебе.

Марта відкрила ноутбук і почала вводити дані з листів – дати, імена, місця.

– Якщо ми знайдемо більше деталей, – сказала вона, – ми зможемо простежити, де вони жили. Можливо, є якісь записи в місцевих архівах.

Ігор кивнув, його погляд став більш зосередженим.

– Я поговорю з Павлом ще раз, – сказав він. – Він може знати, куди Наталя поїхала після того, як зникла.

Анна витягнула з валізки ще один конверт, цього разу менший, із поштовою маркою, що пожовкла від часу.

– Це останній лист, який вона отримала від нього, – сказала вона, простягаючи його Олені. – Я знайшла його серед її речей після її смерті.

Олена розгорнула лист, її очі пробігли по рядках.

– "Наталю, – читала вона. – Сергій помер. Я винен у цьому. Я міг зробити більше, але не зробив. Тепер усе, що в мене є, я залишу Анні. Знайди її, Олено. Скажи їй, що я шкодую."

Запала тиша. Анна схопилася за край стола, її нігті вчепилися в деревину.

– Він знав, що я залишуся сама, – сказала вона, її голос зірвався. – І все одно пішов.

Олена простягнула руку і торкнулася її плеча.

– Він хотів виправити це, – сказала вона тихо. – Але не знав, як. Ми можемо закінчити те, що він не зміг.

Тарас узяв лист і уважно його розглянув.

– Тут є дата, – зауважив він. – 12 квітня 2009 року. Це може допомогти нам знайти записи про Наталю чи Сергія.

Марта швидко набрала дату в пошуковику, її пальці літали по клавіатурі.

– Є згадка про смерть у місцевих новинах, – сказала вона через хвилину. – Сергій Воронов, 2009 рік. Причина – важка хвороба. Адреса збігається з тим, що сказав Павло.

Анна зітхнула, її очі блищали від сліз.

– Я пам’ятаю, як мама плакала тієї весни, – сказала вона. – Але вона ніколи не казала, чому.

Олена поклала руку на щоденник.

– Ми знайдемо більше, – пообіцяла вона. – І разом вирішимо, що робити зі спадщиною. Але спочатку – давайте дізнаємося про твою маму. Про твоє минуле.

Вони продовжили читати листи, кожен новий рядок відкривав шматочок історії, що зшивала їхні життя воєдино. Сонце повільно рухалося до заходу, кидаючи довгі тіні на стіл, але цього разу тіні здавалися не такими темними. Вони були частиною їхньої подорожі до правди.