Розділ шостий

Сонце вже сіло за горизонт, коли вони залишили село, залишивши за собою хату Анни, що тонула в сутінках. Час на годиннику показував 19:13, і вечірнє небо розливалося глибоким фіолетовим, пробите зірками, що тільки починали прокидатися. У машині було тихо, але тиша тепер несла в собі не напругу, а якусь обережну гармонію. Олена сиділа попереду, тримаючи фотографію Анни в руках, її пальці м’яко погладжували край знімка, ніби намагаючись відчути зв’язок із цією новою частиною їхньої родини. Марта дивилася на дорогу крізь лобове скло, її думки кружляли навколо слів, сказаних Анною, і того, як її життя раптом розширилося. Ігор вів машину, його руки на кермі розслабилися, а погляд став м’якшим, наче він почав приймати реальність. Тарас позаду мовчав, але його очі відображали легку посмішку – першу за весь цей час.

Дорога назад до міста була спокійною, лише іноді перериваною шелестом шин по асфальту. Олена відчувала, як у грудях наростає змішане почуття – полегшення від того, що Анна знайдена, і тривоги від того, що попереду ще багато невідомого. Вона знала, що повернення додому не означатиме кінця, а радше початок нового етапу, де правда і минуле зіткнуться віч-на-віч.

Коли вони приїхали, будинок Вересів зустрів їх тишею, що здавалася майже живою. Олена відчинила двері, і запах старого дерева та пилу вдарив у ніздрі, нагадуючи про всі ті роки, коли цей дім був свідком їхнього життя. Вони зібралися в їдальні, де стіл, що досі зберігав сліди вчорашньої вечері, став центром їхньої нової реальності. Марта поставила на нього ноутбук, а Ігор приніс із кухні чайник, наливаючи гарячий напій у чашки, що дзвеніли від легкого тремтіння його рук.

– То що ми робимо далі? – запитала Марта, її голос був сповнений рішучості, але в ньому відчувалася втома. – Ми знайшли Анну. Але що з її спадщиною? І що вона вирішить?

Олена сіла за стіл, її руки обійняли чашку, відчуваючи тепло крізь порцеляну.

– Ми дамо їй час, – сказала вона тихо. – Вона щойно дізналася про нас. Їй потрібно осмислити це. А ми тим часом можемо підготувати документи, які залишив адвокат.

Ігор кивнув, його погляд зупинився на фотографії, що лежала між чашками.

– Я поговорю з Коваленком завтра, – сказав він. – Дізнаюся, що потрібно, щоб оформити спадщину. Але якщо Анна від неї відмовиться, що тоді?

Тарас відставив свою чашку і подивився на Олену.

– Тоді ми поважимо її вибір, – відповів він. – Але я думаю, що вона захоче зустрітися знову. Вона шукала відповіді, як і ми.

Марта зітхнула, її пальці забарабанили по столу.

– Я хочу знати більше про Наталю, – сказала вона. – Про те, як усе почалося. Можливо, в Анни є щось – листи, фото, щось, що пояснить, чому батько так усе приховував.

Олена кивнула, її очі зупинилися на знімку Анни.

– Ми можемо повернутися до неї завтра, – запропонувала вона. – Запропонувати допомогти розібратися в її минулому. І в нашому.

Рішення було прийнято, і вони розійшлися по своїх кімнатах, але сон не приходив легко. Олена лежала в ліжку, слухаючи, як будинок поскрипує під натиском нічного вітру, і думала про Віктора. Вона уявляла його обличчя – те, як він посміхався, коли народилася Марта, як його очі темніли під час сварок. І тепер вона бачила в ньому ще одну грань – чоловіка, який жив із таємницею, що з’їдала його зсередини.

Ранок прийшов із першими променями сонця, що пробивалися крізь штори. Було 06:47, і Олена вже стояла на кухні, готуючи сніданок. Запах кави змішувався з ароматом свіжоспеченого хліба, коли Марта й Ігор спустилися вниз. Тарас приєднався до них, його обличчя було спокійним, але очі – уважними.

– Я зателефоную Анні, – сказала Олена, тримаючи телефон у руках. – Запитаю, чи може вона прийти до нас. Або ми поїдемо до неї.

Вона набрала номер, який Анна дала вчора, і через кілька гудків почула її голос – тихий, але впевнений.

– Алло? – сказала Анна.

– Це Олена, – відповіла вона. – Ми хочемо поговорити. Можеш приїхати до нас? Або ми до тебе?

Анна помовчала, ніби зважуючи свої думки.

– Я приїду, – сказала вона нарешті. – Дайте мені пару годин.

Олена поклала телефон і подивилася на сім’ю.

– Вона буде тут, – сказала вона. – І ми нарешті почнемо розбиратися в усьому.

Коли Анна приїхала, було вже 09:15. Вона стояла на порозі з маленькою валізою в руках, її очі були червоними, але в них світився інтерес. Олена запросила її всередину, і вони знову зібралися за столом – цього разу не як чужі, а як люди, що шукають спільний шлях.

– У мене є кілька речей моєї матері, – сказала Анна, ставлячи валізу на підлогу. – Листи, щоденник. Можливо, там є щось про Віктора.

Вона відкрила валізу, і на стіл лягли пожовклі аркуші, пов’язані стрічкою. Олена розгорнула перший лист, і її очі зупинилися на знайомому почерку – почерку Віктора.

– Це його, – прошепотіла вона, відчуваючи, як минуле знову ожило.

Вони почали читати, і з кожним рядком тіні розсіювалися, відкриваючи правду, яку вони так довго шукали.