Розділ п'ятий

Дорога до села тягнулася крізь безмежні поля, де золоті колоски гойдалися на легкому вітрі, ніби шепочучи про давні таємниці землі. У машині панувала важка тиша, що здавалася густішою за туман, який іноді піднімався з долин уздовж траси. Було 12:29 пополудні, і сонце стояло високо, кидаючи різкі тіні на асфальт, що мерехтіли, наче відображення їхніх думок. Олена тримала в руках шматок паперу з адресою, яку дав Павло, її пальці м’яко стискали його, ніби це була єдина нитка, що вела їх крізь лабіринт минулого. Марта сиділа поруч, її погляд був спрямований у вікно, але очі не фокусувалися на пейзажі – вона думала про Анну, про слова батька, про те, як усе це може змінити їхнє життя. Її відображення в склі було блідим, як тінь, що зникає з першими променями світла. Ігор вів машину, його руки міцно тримали кермо, а щелепи були стиснуті, ніби він намагався втримати в собі бурю емоцій. Тарас сидів позаду, його очі слідкували за пейзажем, але думки, здається, блукали десь у спогадах, де минуле перепліталося з теперішнім.

Село з’явилося на горизонті через годину, його силует вимальовувався на тлі блакитного неба, як старовинна гравюра. Маленькі хатини з потрісканими стінами, старі дерева з гілками, що звисали, наче втомлені руки, і запах сіна, що долинав із полів, – усе це нагадувало Олені її дитинство, коли вона бігала босоніж по траві, не знаючи, що таке біль втрати. Але тепер це місце несло в собі щось незнайоме, майже тривожне, ніби повітря було наелектризоване очікуванням. Вони зупинилися біля будинку, який вказав Павло, – старої хати з зеленим дахом, що вицвів від дощів, і дерев’яними віконницями, які звисали криво, наче втомлені століттями. Двір був порожній, лише стара собака лежала біля воріт, ліниво махаючи хвостом, її очі дивилися на гостей із байдужістю.

Олена вийшла з машини перша, її серце билося швидше, ніж вона хотіла б визнати, ніби кожен удар відлунював у грудях, нагадуючи про невідоме, що чекало попереду. Вона підійшла до воріт і постукала, звук її пальців по дереву був гучним у тиші села. Через кілька хвилин двері відчинилися, і на порозі з’явилася жінка. Її темне волосся було зібране в пучок, кілька пасом спадало на обличчя, а очі – глибокі, з відтінком болю, що нагадував очі Віктора, – дивилися на Олену з обережністю. Її руки стиснули край дверей, ніби вона готувалася їх зачинити в будь-який момент.

– Ви хто? – запитала вона, її голос був тихим, але з ноткою підозри, що різала повітря, як холодний вітер.

Олена прокашлялася, намагаючись знайти потрібні слова, які б не звучали як звинувачення чи благання. Її горло пересохло, і вона відчула, як пальці Марти, що стояла позаду, легенько стиснули її плече – мовчазний сигнал підтримки.

– Мене звати Олена Верес, – сказала вона, її голос тремтів, але вона швидко взяла себе в руки. – А це мої діти, Марта і Ігор. І наш друг Тарас. Ми приїхали… ми шукаємо Анну.

Жінка завмерла, її очі звузилися, ніби вона намагалася розгледіти в них правду крізь товщу років. Її губи стиснулися, і на мить здалося, що вона відповість різкістю, але замість цього вона запитала:

– Чому ви її шукаєте? – Її тон був настороженим, як у людини, яка звикла захищатися від світу. – Що вам від неї треба?

Марта вийшла вперед, її руки тремтіли від напруги, але голос був твердим, як камінь, що витримує бурю.

– Ми її родина, – сказала вона, її слова падали важко, як краплі дощу. – Або, принаймні, частина родини. Наш батько…залишив нам лист. І ваше ім’я.

Жінка подивилася на Марту, потім на Олену, і її обличчя змінилося – з’явилася суміш здивування, болю й невпевненості, ніби хтось раптом розкрив перед нею двері, які вона давно зачинила.

– Я Анна, – сказала вона нарешті, її голос був тихим, але в ньому відчувалася сила, що ховалася за втомою. – Але я не знала, що у мене є родина. Моя мати, Наталя, ніколи не розповідала про це. Вона казала, що ми самі, що в нас немає нікого.

Олена відчула, як у грудях розірвалося щось тепле, як перше проміння сонця після довгої ночі. Вона простягнула фотографію, яку вони взяли з адвоката, її пальці легенько тремтіли, передаючи знімок, ніби це був скарб, що потребував обережного поводження.

– Це ти? – запитала вона тихо, її голос був м’яким, як шепіт вітру.

Анна взяла знімок, її пальці легенько ковзнули по поверхні, ніби торкаючись спогаду. Вона кивнула, її очі блищали від сліз, які вона намагалася стримати.

– Так, – прошепотіла вона. – Це я. Але звідки у вас це?

Ігор підійшов ближче, його погляд був уважним, як у мисливця, що шукає сліди в лісі.

– Наш батько, Віктор, залишив заповіт, – пояснив він, його слова були чіткими, але в них відчувалася вага. – Усе, що в нього було, він переписав на тебе. Але з умовою – ми маємо знайти тебе.

Анна похитала головою, її руки опустилися, ніби тягар правди був надто важким для її плечей.

– Я не хочу його грошей, – сказала вона, її голос був сповнений гіркоти. – Моя мати розповідала, що він покинув її. Покинув нас. Чому я маю приймати щось від нього?

Олена зробила крок уперед, її голос був м’яким, але наполегливим, як потік, що пробиває скелю.

– Він шкодував, – сказала вона, її очі зустрілися з очима Анни, шукаючи зв’язок. – У листі він просив вибачення. І просив нас знайти тебе, щоб ти знала правду. Не про гроші, а про те, ким ти є. Про те, що ти не сама.

Анна дивилася на них, її очі шукали відповіді, пробираючись крізь хаос спогадів і болю. Потім вона відступила, її рух був повільним, але рішучими, і жестом запросивши їх увійти. Всередині хата була скромною – дерев’яний стіл, що скрипів під вагою років, старі крісла з потертими сидіннями, на стінах – кілька пожовклих фотографій, де застигли обличчя, давно забуті часом. Вона жестом показала їм сісти, її руки рухалися зважено, ніби вона готувалася до чогось важливого.