Розділ четвертий

Сонце стояло високо над містом, коли вони вирушили додому, але в машині панувала тиша, важча за свинець. Фотографія Анни лежала на колінах Олени, її пальці м’яко стискали край знімка, ніби він міг розсипатися від одного різкого руху. Марта дивилася у вікно, її відображення в склі було блідим, як тінь. Ігор вів машину, його руки міцно тримали кермо, а погляд був прикутий до дороги. Тарас сидів позаду, його очі слідкували за пейзажем, але думки, здається, були десь далеко.

Дорога до дому здавалася довшою, ніж зазвичай. Кожна вибоїна, кожен поворот нагадував про те, як їхнє життя змінилося за одну ніч. Олена відчувала, як у грудях наростає тривога, але водночас – дивна рішучість. Вона знала, що знайти Анну – це не просто виконання умови заповіту. Це був шанс зрозуміти, хто був її чоловік насправді, і що він залишив після себе.

Коли вони приїхали, годинник показував 12:27 пополудні. Олена вийшла з машини і зупинилася біля порога, її погляд зупинився на старому дубі в саду. Він стояв там уже півстоліття, його гілки простяглися над будинком, наче охоронець. Вона завжди любила цей дуб, але тепер він здавався їй символом – міцним, але з прихованими тріщинами.

– Давайте почнемо з того, що маємо, – сказала вона, повертаючись до інших. – У нас є фото. І ім’я. Це вже щось.

Марта кивнула, її гнів поступово перетворювався на дію.

– Я можу пошукати в інтернеті, – запропонувала вона. – Є соціальні мережі, бази даних. Якщо вона жива, то десь має бути слід.

Ігор кинув ключі на стіл у передпокої і похитав головою.

– А якщо вона не хоче, щоб її знайшли? – запитав він. – Що тоді?

– Тоді ми поважимо її вибір, – відповів Тарас, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася глибина. – Але спочатку ми маємо спробувати.

Вони зібралися в їдальні, де все ще стояв стіл із вчорашніми слідами – пляма від вина, зім’ята серветка. Марта витягнула ноутбук і почала вводити ім’я "Анна" з різними комбінаціями – прізвища, міста, роки народження. Її пальці швидко бігали по клавіатурі, але екран залишався порожнім.

– Нічого конкретного, – сказала вона через кілька хвилин, її голос був розчарованим. – Є десятки Анн, але жодна не підходить за віком чи зовнішністю.

Олена поклала фотографію на стіл, її очі зупинилися на обличчі дівчини.

– Давай спробуємо щось інше, – сказала вона. – Можливо, вона використовує інше ім’я. Або живе під іншим прізвищем.

Тарас підійшов ближче, його погляд зупинився на знімку.

– Вона схожа на Віктора, – зауважив він тихо. – Очі, форма обличчя. Якщо вона його дочка, то це видно.

Марта зітхнула, її пальці завмерли над клавіатурою.

– Тоді давайте звернемося до когось, хто знав батька, – сказала вона. – Хтось із його старих друзів. Або колег. Хтось мусить знати про Наталю чи Сергія.

Ігор кивнув, його погляд став більш зосередженим.

– Є один чоловік, – сказав він. – Павло. Він працював із батьком у тій будівельній фірмі. Вони були близькими. Можливо, він щось знає.

Олена відчула, як її серце забилося швидше.

– Тоді зателефонуй йому, – сказала вона. – Сьогодні ж.

Ігор узяв телефон і вийшов на терасу. Через кілька хвилин він повернувся, його обличчя було напруженим.

– Він погодився зустрітися, – сказав він. – Але сказав, що має щось важливе сказати. Каже, що це пов’язано з Віктором.

Марта закрила ноутбук і подивилася на матір.

– Ми їдемо? – запитала вона.

Олена кивнула, її руки стиснули край стола.

– Так, – сказала вона. – Їдемо.

Вони знову сіли в машину, цього разу з новою надією, змішаною з острахом. Павло жив на околиці міста, у маленькому будинку з садом, де росли старі яблуні. Він вийшов на поріг, коли вони припаркувалися, його обличчя було зморшкуватим, але очі – ясними.

– Олено, – сказав він, його голос був хрипким. – Я знав, що це станеться. Віктор завжди казав, що його минуле його наздожене.

Вони увійшли в будинок, і Павло жестом запросив їх сісти за стіл у кухні. На столі стояв чайник і кілька чашок. Він налив чай і сів навпроти.

– Розкажи, – сказала Олена тихо. – Про Наталю. Про Сергія. Про Анну.

Павло зітхнув, його руки стиснули чашку.

– Наталя була його першим коханням, – почав він. – Але її сім’я розлучила їх. Потім з’явився Сергій. Віктор допомагав їй, але ніколи не визнав сина офіційно. А потім, коли Сергій помер, Наталя сказала, що в нього є дочка – Анна. Вона просила Віктора про допомогу, але він відмовився. Каже, що не міг зруйнувати вашу сім’ю.

Марта похитала головою, її очі блищали від сліз.

– І де вона тепер? – запитала вона. – Де Анна?

Павло витягнув із кишені старий блокнот і перегорнув кілька сторінок.

– Останнє, що я знаю, – сказав він, – вона жила в селі за сто кілометрів звідси. Але це було кілька років тому. Може, вона вже переїхала.

Він записав адресу на шматку паперу і простягнув Олені. Вона взяла його, її пальці тремтіли.

– Дякую, Павле, – сказала вона тихо.

Вони вийшли з дому з новим напрямком, але з ще більшим тягарем. Дорога до села чекала на них, і з нею – відповіді, які могли або зцілити, або зруйнувати їх назавжди.